Біля підніжжя Лисої гори збіглися до гурту вибілені хати з жовтими стріхами і одна скраю — під очеретом. То Чаплинка. Слобода ця така ще молода, що немає у ній ні церкви, ані цвинтаря: люди ходять на богомілля за кілька верст до Самарського монастиря, а вмерти ще не встиг ніхто. Від слободи на Лису гору пнуться три стежки, які сходяться біля високих осокорів, що закрили собою камінну цямрину, — слобожани беруть звідси воду; а коли навесні осокори розпускаються, то здалеку скидаються на струнку дзвіницю.
Уже почали молодитися гаї, але аж нині до схід сонця вчулася у повітрі весняна вільгість, зі Самари налетів легіт, погнав хребтом гори порошу, білий пісок побіг струмками до криниці, щоб покрити кореневища осокорів, які стережуть живу воду, а наткнувся на дівочі білі ноги і закружляв утішно, пестячи та лоскочучи їх, а легіт, що несподівано для себе самого зірвався з річки, вже цілував шию дівчини, забігаючи в пахучу пазушку, дівчина приймала його і простягала руки до байрачної задичі.
— Ой виплинь, виплинь, гоголю, винеси весну зі собою, винеси літо–літечко і зеленеє житечко! — квапило дівча весну й заклинало ворожбою зазимки, що десь там причаїлися у діброві й чигають на зелену руту, щоб її до схід сонця прив’ялити; дівча кликало літо, а дзвінка вода в криниці озивалася стоголосом, і якби хто чув — подумав би, що цілий гурт дівчат волає до ожилої природи, а легіт шаленіє од радості, обіймаючись із красунями.
— Винеси літо–літечко, і зеленеє житечко, і хрещатий барвінок, і молодий васильок!
Йде на дівочий поклик заворожена весна, побожно хреститься барвінком, молиться калиновим цвітом, причащається медом; гудуть бджоли, пахне вітер свіжим калачем, світ стає добрим і сумирним.
Великдень!
Дзвонять дзвони в Самарській лаврі, дзвонить осокорина дзвіниця над камінною цямриною, падає благовісний гомін у холодну безодню й повертається звідти скупаний і лункий, а вниз яром ідуть шнурком люди з повними кошиками — білі, мов лебеді.
З хати, що під очеретом, вийшла жінка в шальовій хустині й зеленому байбараку — хистка, як тополина, весняний вітер, здається, колише нею; приклала долоню човником до чола й блукає очима по косогору, врешті ловить на горі крихітну постать дівчини, що схопилася за гілку осокора й повисла на ній, — кликнула:
— Христино–о!
— Йду, мамо! — відгукнулася дівчина й побігла вздовж хребта, ловлячи розпростертими руками вітер.
Куди це вона, пора вже йти святити паску, великодню службу правитиме отець Кирило, куди ж побігла, стежка он просто вниз провадить. Ой мамо, мамо, де ж тобі зрозуміти стежки дівочі! А як мені зрозуміти твої стежки, дитино, коли темінь туги й горя давно роз’їла сліди на моїх колишніх, топтаних крадькома між високою тирсою на Мгарській горі. А ти згадай, згадай… Стань, матінко, на стільчик, подай щіточку–гребінчик, розчеши русу косу під вінчик…
Усміх промайнув біля материних уст, мов заблукана пелюстка калинового цвіту, давно–бо вітер обсмушив рясні китиці, й тільки коли–не–коли біла втіха сиротливо пролетить над кущем, щоб тут же прудко в росу впасти, а роса їсть безжально ті пелюстки втіхи, їсть нинішнім днем і виїдає пам’яттю…
Десь там править службу отець Кирило, й гудуть дзвони у старій лаврі… гудуть дзвони на Самарі…
Ревуть дзвони над Сулою, крешуть коні підковами, а гусари мушкетами. У неділю ранесенько таборами стали…
У неділю рано вдарили дзвони на Мгарській горі, заіржали коні на Пирятинській дорозі — до Лубен в’їжджав сам фельдмаршал Румянцев, щоб особисто провести четверту ревізію в Лубенському полку. Пікінери розбіглися по місту, виганяли людей на майдан слухати царицин указ, зашастали вулицями поліцейські ярижки, принюхуючись, чи не пахне де бунтом, військо розповзлося по місті, били дзвони на сполох, а набундючений фельдмаршал в’їжджав у кареті й думав, що це його вітають благовістом.
Хтось пустив чутку, і вона вмить розійшлася по місту, що секретар канцелярії Румянцева Дубовик за сто срібних цілкових продає звання унтер–офіцера майбутнього карабінерного полку, яким має стати Лубенський козацький полк; цей же радник за таку ціну записує ремісників у міщани.
Матвій Чинбар заметушився, думав було забігти до свахи Меланії, може, є у неї напохваті хоч трохи червінців, але не побіг: стара хорунжиха оглухла й осліпла з туги за сином, з нею не розмовишся; глянув на Уляну, що стояла каменем серед хати, боляче стиснувши руку дитини, й кинувся вигрібати з усіх схованок гроші — карбованці, півтораки, мідяки: треба рятувати себе, доньку і внучку. Вимів усе, що було в скриньках, висипав на стіл, квапно перерахував і вдарився об поли руками.
— Сімдесят три… Де взяти решту? Треба взяти, щоб стати міщанином, якого не виселять за межі міста — у кріпаки. Піду таки до Меланії.
Одягнув свиту: було ще прохолодно, хоч і по весні, — подався до дверей, і цієї хвилини обоє з Уляною побачили крізь вікно гурт військових, що увійшли крізь ворота й розбіглися в усі кутки двору. "Певно, на постій", — подумав Чинбар; та пронизливо заскавулів собака, проколений пікою, сполотніла Уляна, схопила на руки шестирічну Христину, Чинбар крикнув:
— Ховайся до льоху, а з льоху вихід у сад, ти знаєш!
Піднесла ляду, дихнуло звідти сирістю, заплакала дитина і запручалася, у защепнені двері вже гримали; Уляна затиснула дівчинці долонею рота і скочила вниз, батько опустив ляду й пересунув на неї скриню.
Христинка скімлила в моторошній темряві, мати не відпускала долоні від дитячих уст, а в хаті вже тупіт, увійшли, чутно голоси:
— Де твій зять? Любимський де?
— Не знаю… Поїхав до Петербурга на службу.
— Каторжна його служба! Ти ж знаєш, що він утік з тюрми. Де його переховуєш? Дочка де твоя? Куди заховав суку?
— Немає дома, десь у місті. Зганяли указа слухати…
— Скажи, де злодій, Павло Любимський де? — стрелила в повітрі нагайка.
— Бог свідком, ми не знаємо. Давно пішов, не подає і досі чутки…
— На лаву його!
— За віщо? Помилуйте…
Уляна тремтить у льоху, дитина змовкла й не дихає, треба тікати; та свистить, цьвохає нагайка, глухо стогне батько, ті удари пришпилюють її до вогкої долівки, втискають у глину, вона не може рушити з місця. Треба рятувати батька, треба підняти ляду, звалити скриню, впитися зубами в руку бузувірові, але на руках дитина — німа чи мертва; нагайка свистить і лускає безугавно — як він не втомиться, як не ув’яне катівська рука? — уже не стогне батько, хтось там нагорі відсапується, лускіт стих.