— Тринит… — зойкнув, та тут же заперечливо похитав головою: ні, це не він, не Панас — його джура, його друг і ворог, слуга і пан його сумління.
Пошматоване чорними рубцями, збрижене червоними опіками обличчя потворно перекривилося в усмішці, але ж очі й оте ластовиння, що прозирало–таки з лиця між шрамами…
— Панасе!..
— Здоров, батьку. Не вели відразу карати, хай відійду спочатку від румянцівської кари… Більше року йду до тебе.
— Хто ж тебе так?..
— А ті, з ким ти братався, почесні товариші Кущівського куреня. Румянцева ти до компуту не записував? А шкода… Я довго йшов — через Богородницький ретраншемент і через глухівський острог. Довгий був мій шлях до тебе. Ось тут він позначений, — Панас показав на обличчя. — Розпеченими залізними брусками позначали його. А пугачовський емісар Василь Стодола сконав… Спізнився я, отамане, і з порожніми руками прийшов. Та коли вже поталанило мені вирватися з того глухівського пекла, подумав я: знайду тебе і хоч скажу, щоб ти знав — на велике діло кликали тебе люди, бо ж хіба ти сам міг додуматися…
— Знаю, Панасе, Любимського в Москві здибав перед стратою Пугачова.
— А тебе Бог, хвала йому, береже при здоров’ї. Характерник, видно, ти, що ні стріла, ні куля… Серединкою йдеш по лезу шаблі, як ти любив казати. Ні ліворуч, ні праворуч. Навіщо, коли ти знаєш, що як тільки нахилиш голову, зітнуть. Гонті — зліва, Пугачу — справа, а ти танцюєш, бо ж пече вістря в п’яти, а все думаєш, що добре робиш, що шануєш себе для великих діл.
— Панасе…
— Я зараз піду, батьку… Тільки скажи мені, що ти витанцював, яку фортуну народові й собі запосяг своїми хитрощами? Чого домігся? Ті хоч голови склали і в пісні життя своє перелили, а пісні ті додадуть колись людям духу та сили, люди в пам’яті їх збережуть, правнукам передадуть; а що ти залишиш по собі, для чого беріг себе? Де твої діла? Може, то байдаки, потоплені на дні моря, або твої медалі та стрічки? А мо’, пікінерські редути, що перехрестили наші Вольності? Признайся, батьку, бо недовго тобі ряст топтати — старий єси; признайся, що не мету велику мав перед собою, а у свідомий блуд закутував свій страх і лакомство до життя спокійного. Так, так, пане кошовий… Ми помремо, нам то що? Але через тебе стогнатиме народ у неволі, і пам’ять твою проклянуть нащадки.
— Як ти смієш?! — скрикнув Калнишевський і вихопив пістоль з каптурки.
— Стріляй, батьку, стріляй! Більше разу не вмру… Ти весь час хотів мене позбутися, скільки разів ти вбивав мене в ім’я високої мети, та вбити до решти не зміг. Ти бив мене канчуком по обличчі, ти хотів, щоб я загубився між Колпаковою худобою, ти хотів мене замучити на земляних роботах. І весь час заспокоював себе, що приносиш мене в жертву для добра народу. Ти хотів позбутися Тринитки, наче совісті своєї. А все–таки її трішки залишилось у тебе. Але поглянь, яка вона! Дивись на моє огидне обличчя, якого не могла впізнати навіть Надійка… Убий рештку тої совісті, а тоді вже не муситимеш баляндрасити по лезі шаблі, тоді зможеш рівно йти до відвертої зради.
Затремтіла рука в старого, ривками опустилася, і простогнав Калнишевський:
— Дай спочити… Дай спочити, сину!
Кру–кру — на спочинку. Кру–кру — в неволі.
Брязнули кайдани. У стіну вбито два кільця, а від них ланці — можна й походити. Три аршини впродовж, сажень — ушир. Від дверей ідеш стоячи, а за три кроки, біля заґратованого віконця, треба зігнутися удвоє. Це всі вольності. Довго вони звужувалися, поволі, та без перерви. Від Вепру під Замостям, від Дону, Прип’яті і Дніпровського лиману до трьох аршинів упродовж і сажня вшир. Мало? А ти чого хотів, джурою бувши? Для джури — досить.
Крізь віконце видно цвинтар, хрести. На могилках зелена трава. Літо.
У стіну вбито кільця, а від них тягнуться георгіївські стрічки і закінчуються золотими браслетами, що охопили зап’ястя орденоносного в’язня.
Щоб смирився. Бо смирився замало. Бо коли раз став на коліна, не пробуй більше зводитися на рівні ноги. Або боротьба, або ж рабство — серединки нема. На лезі шаблі недовго потанцюєш — музики не дадуть.
А смирення приходить поволі, ще сіпаються схудлі руки в ланцюгах, та зрідка й розум бере гору: ланців не порвати, двері не виважити, Студеного моря не перебрести.
Рік перший. А буде ще другий і третій?.. А що, коли їх буде багато, — вже страшно року другого, власного життя страшно… Як його тут прожити, чим скоротати час? Думами — та не завжди думається; тугою — то ще тяжче; піснею — не співається. Сльозами — та мало сліз у старого козака. Хіба що згадками, хіба що… Певно, у темниці збожеволіла б людина, коли б не мала що пам’ятати. Але на скільки тих згадок вистачить? Аби то можна їх паювати, як книгу по сторінках, — вистачило б надовше…
Напевно, там, біля входу до крутого лабіринту, що вгризається чорною пащею у підніжжя круглої білої вежі, стоять з наїжаченими карабінами Іван Матвєєв і Антон Михайлов. Два змінні вартові Василь Нестюков і Василь Соханов відпочивають у караульному приміщенні, до якого треба підійматися дерев’яними сходами на другий поверх вежі. Або навпаки. Вони вартують парами: Іван з Антоном і два Василі. Побачить, коли подадуть їсти. Розводить караул особисто підпоручик Інков. І вже до самої смерті колодника або ж до смерті власної не відійти чотирьом солдатам від Головленкової тюрми, і бути їм вічними тюремниками й одночасно в’язнями Калнишевського. Тому вони лихі й на свою жертву, й на свого коменданта архімандрита Досифея, що з гонору великого відіслав назад до Архангельська сержанта й чотирьох солдатів, що їх прислав було для охорони в’язня губернатор Головцин.
А час наче стоїть на одному місці. Він інакше рухається на волі, інакше в тюрмі. Там, на волі, в один день нагнітається його стільки, що тим добре прожитим днем можна в тюрмі животіти роками. І це єдиний порятунок для в’язня.
Кру–кру… Не так уже й страшно. Кру–кру…
Хто цей старець зі сивою бородою, що вийшов з воріт монастиря і здалеку придивляється до вутлого судна, яке зупинилося біля причалу? Архімандрит. Досмертний мій повелитель… А монастир, а церкви — Боже мій! Навіщо аж так далеко забродити, щоб молитися Богу? Чи, може, тут не моляться, тільки стережуть, а хрести зіп’яли до небес, щоб обдурити Бога?