— Звічно вони наші. Грамоти на них маємо…
— Ми вам пришлемо землемірів, зачекайте трохи. Кость Гордієнко пропив ті ваші грамоти з Мазепою!
— Гадаю, що в Петербурзі архіва не згоріла, — затремтів голос у Головатого. — Нам ще цариця Анна Іванівна їх підтвердила. Я хочу подати Сенатові новий прожект управління Запоріжжям — на кшталт Війська Донського.
— Ні! — перебив мову Головатого Потьомкін. — Ні. У вас тепер одна думка: ослабили ми турків і ляхів, тож і москаля пора в шори взяти. Не можна вам більше залишатися. Ви так розбешкетувалися, що ні в якому вигляді не зумієте вже принести користі.
— Їм не стільки йдеться про кордони Запоріжжя, скільки про те, щоб свою розгнуздану вольницю нести до упокорених країв, — додав Вяземський.
Аж тепер Головатий зрозумів, що доля Запоріжжя уже вирішена, хоч не міг уявити, що наміряються зробити з козаками.
— Ідіть, — сказав Потьомкін. — І поки що не вертайтеся на Запоріжжя. Сенат врахує, зважить і віддасть належне… До кошового я сам пошлю гінця з листом. А потім перекажу вам останнє слово її величності.
Наприкінці червня Антон Головатий і Сидір Білий зупинили коні на околиці Батурина, над Сеймом, біля старої корчми. Корчмар низькими поклонами запрошував козаків до шинку.
Переглянулися, злізли з коней і мовчки попрямували до дверей, але на півдорозі зупинилися: обіч, під крислатою липою, сидів на кореневищі сліпий кобзар. Перед ним на траві лежала шапка, в якій чорніло кілька мідяків. Кобзар, обхопивши руками кобзу, куняв у затінку.
Підійшли до нього.
— Заграй, діду, — мовив Головатий, кидаючи в шапку монету. — Розваж душу.
— Не розважу, — повів більмами кобзар. — Засмучу чей…
І затягнув тужливої, якої ще не чули старшини:
Нема в світі правди, правди не зиськати,
Бо тепер неправда стала панувати…
Уже тая правда стоїть у порога,
А тая неправда сидить кінець стола.
…Потьомкін покликав на останнє слово.
"Отже, кінець усім нашим розмовам, пане полковнику, — заговорив і сторожко стежив за кожним рухом Головатого, і стежили за князем охоронці. — Немає більше Січі".
"Що ви сказали, ваше сіят…" — скрикнув Головатий.
"Немає більше Січі, я сказав. Чорна рілля на тому місці".
"Боже, яка страшна зрада!.."
"Не розпачай і зваж: сумирні козаки дістануть чини, нерозважні помандрують до Сибіру. Ти теж щось дістанеш, дістане й Сидір Білий. Придивлюся до вас… Хоч, присягаюся Богом, вам краще пасували б кайдани, ніж еполети. Йдіть тепер на свою Самару, на Оріль і тихо там сидіть, як миші під мітлою, і не чиніть якої контравенції. У мене пильне око…"
А вже тая правда сльозами ридає,
А тая неправда все п’є та гуляє… —
голосила кобза, і плакав старий під липою.
Шинкар приніс поставці, випили побратими. Зітхнув Сидір Білий, утер сльозу.
— От і пісеньці кінець…
Сейм ніс тихі води до Десни, десь там Десна до Дніпра вливалася, а Дніпро — у синє море. Невже все геть навіки пропало на тихих водах та ясних зорях?.. А кобзар виплакував іншу пісню:
Сірома Калниш заплакав гірко,
Зо всяким козаком обіймався,
Сказав: "Прощай, хоробреє військо",
Та вже більше не вертався.
Ой, пішли, пішли славні запоріжці,
Та не пішки, дубами,
А як оглянуться до славної Січі,
То вмиються сльозами…
— А може, не все пропало, мій вірний товаришу, — мовив Головатий. — А мо’, ще й прислужимося Україні… Повернулись до коней.
Зафоркали вороні, вершників прийняли і помчали понад Сеймом — у ярмо.
Розділ чотирнадцятий
Кру–кру… — від осені. Кру–кру — від холоду. Полетів надламаний журавлиний клин до чужого ирію — чи не загубився де в дунайських плавнях; а може, упав на землю, щоб останню раду відбути…
А чи полетів? Або й не знявся у небо без старого вожая…
Кру–кру… Кру–кру…
То ж неправда, Панасе, що журавель кричить лише у високості. Кричить він і в ямі зі зв’язаними крилами. Тільки ніхто його не чує, тільки крик той інакший.
Кру… Кру…
А на розвидні пришпорив отаман румака і, не подякувавши полковникові Колпаку за хліб–сіль, пустився алюром через замерзлу Самару до Кодацької переправи. Квапився, наче по свою смерть.
Дніпро тільки з країв заскоринився льодом; гукнув поромника. Швидше за поромника прибіг шафар, старшина переправи, почувши, що на березі жде сам кошовий отаман.
— Що чувати? — спитав його насторожено.
— Дунайці повернулися… Кілька днів тому.
— Хвала тобі Боже, — перехрестився отаман.
— Краще скажи, батьку: "Спаси, Господи, грішні душі", — зітхнув шафар. — Суворов залишив їх над Яголицею під командою генерал–поручика Каменського…
— Каменського?! — скрикнув Калнишевський. — Я ж його в Петербурзі бачив, ад’ютантом служить у Потьомкіна.
— Риба шукає де глибше. Отож Каменський покинув їх ще восени на волю Господа Бога без провіанту й зимової одежі. Навіщо вони йому здалися, коли Сілістрія упала? Полковники Іван Мандро та Кіндрат Гук вивели чайки в море. Третього дня спіткала їх люта буря — і тридцять п’ять човнів пішло на дно. Хто вцілів — на двох човнах, голі й голодні, добралися до Ак–Кермену. Ак–Керменський комендант дав Гукові вози, і вони через Бендери, понад Ягорликом добралися оце недавно до Січі, випрошуючи по дорозі хліба в поселян.
— Яким–то подарунком віддячиться Григорій Олександрович дунайським недобиткам — ще одним мідним казаном? — промовив до себе Калнишевський, утираючи сльозу. — А ще що нового де чув?
— Нічого більше, пане отамане… Чекають на тебе. Великими надіями живе козацтво: ти ж обіцяв, коли виводив на ту різню, що цариця милостями осипле… Які добрі вісті несеш із Петербурга?
Калнишевський торкнув коня і, не промовивши більше й слова, в’їхав на пором.
— Рушай! — приквапив поромника.
А далі знову гнав коня і не давав йому супочинку, та знемігся вороний і навіть не заіржав, коли на овиді виросли будівлі отаманського зимівника.
Дерев’яний замок на Кам’янці, що його будував довгі роки, здався Калнишевському сумним. Вікна затулені віконницями, мертво стирчать із бійниць мушкети, і димок не куриться, хоч уже вечоріє. Пугукнув під брамою, виглянув вартовий і скрикнув від несподіванки, заметушилася служба.
Отаман віддав коня машталірам і, прямуючи до дверей, краєм ока зауважив постать, що вийшла із–за рогу будинку, крадучись. Повернув голову і вжахнувся: до нього підходила людина зі спеченим обличчям, порубцьованою шкірою, переламаним носом, проте очі цієї страшної шерепи були знайомі: ті самі, які колись бували віддані й вимогливі, ті, яких він завжди бажав позбутися і без яких йому було ще важче.