Священик поступився назад і, різким рухом відхиливши полу ряси, вихопив з–за пояса пістоля.
— Ваше преподобіє! — скрикнув Тринитка. — Це син лубенського хорунжого!
Здригнулася рука Тарловського, поволі опустилася, і тоді Любимський ступив до середини кімнати.
— Добрий вечір, святий отче! Наші голови.
— Добрий вечір, якщо з добром. Ваші голови, — відповів священик, не зводячи погляду з Любимського: він чекав вістки, з якою прийшов до нього посланець Кулябки.
— Кулябка став сміливіший духом, зате кволіший тілом, — повів річ Павло. — Не візьметься він за цю справу. Тож ухвалив я, коли матимете до мене довіру, приїхати до вас, щоб тут сукупно все обдумати.
— Тоді просимо до столу. — Тарловський заметушився, зняв із полиці сулію. — Поки до діла, підкріпитися треба. Не хлібом єдиним, але й не самим духом Божим живе людина. А ти, Савко, подбай про всілякі наїдки: знаєш, де що лежить.
Тринитка різав ножем в’ялену рибу, Тарловський наливав у пугарі оковитої.
— Ну, то з Богом, — цокнувся з гостями господар. — Та ти пий, пий, коли вже назвався козацьким сином. І скажи мені хоч півсловом, що ти таке, якщо вже нам судилося купно до діла приступати.
— Я невлаштований бакалавр філософії, отче. У Страсбурзі вчився. Напитував у Києві посади — не напитав, а повернувся додому — ну, й сюди.
— Батько на війні, певно.
— Немає вже вітця. Аж у Чесмі голову поклав….
— Горе нам, — зітхнув священик.
Їли мовчки. Павло від другої чарки відмовився.
— Нічого ми з Кулябкою не придумали, — почав Любимський про справу, — то наважився я поїхати з Панасом до вас. Дорога була довга, і таке надумалося: два рази запоріжці мали нагоду піти з донськими козаками проти супостата — не пішли. Давня гризня за прикордонні шматки степів далася взнаки. Тепер випадає третя нагода — з яїцькими козаками. А більше не буде. Годі вгадати, в який бік перемінилось би життя народів Московської імперії, коли б до влади прийшов Пугачов, та головне те, що від низу він іде. Ким би він там не став — добрим царем чи народним ватажком, — та певне те, що ганьба нашого віку — кріпацтво було б скасоване. То лише задля цього варто йти на злуку з Пугачовим.
— Правду мовиш, отроче. Треба йти, хоч це великий ризик, — сказав піп і теж відсунув пугара, аж здивувався Тринитка: Тарловський любив добре пображкувати. — Знаю я, що шість сотень з цього кута Запорізьких Вольностей пішло. Та це лише півділа, а то й менше. Без гетьмана військо гине. Коли не рушить сам Калнишевський — нелад буде серед запоріжців. Та боюся, що не зважиться він…
— Знаєте, отче, іноді хочеться отак стати і кричати з відчаю: куди йдуть люди, коли їм до рук дістається хоч крихта влади? Де тоді подівається їхня колишня мужність? Чи то шати, чи поклони на велелюдних торжищах, чи біс його батька знає, яке дуризілля гасить звічисту їх рішучість. І помислив я, що пора кричати, бо страх мене бере, що буде пізно. Напишімо ж послання до козацького старшинства, і хай Тринитка і з ним один емісар поїдуть з тим листом по паланках і до самого кошового. Більше нічого вдіяти не зможемо. А дасть Бог — відгукнуться.
— Згода. Недарма, бачу, ти вчився і розуму в людей набирався. Тож сідай, отроче, бери перо й пиши. — Тарловський у захваті стукнув кулаком об стіл. — Пиши… І почни так, як почав свій план Єремія: "Доми наші дістаються супостатові, власну воду п’ємо за гроші, дрова нині здобуваємо за плату, до гнобителя простягаємо руку за шматком хліба".
Монотонно скрипіло перо. Тринитка влягався на долівці до сну.
— …Немов той пес, що повертається до своєї блювотини, — говорив і писав Павло, — так і ми повторювали помилки свої. Не маємо права більш цього чинити. А з’єднаємося, то п’ятеро нас пожене сотню, а сотня гнатиме десять тисяч.
Павло відклав гусяче перо. Тарловський в екстазі й люті вивергав зі себе гнівні слова, наче пророк, який після довгорічного ув’язнення вийшов до людей.
— Ваше преподобіє, — припинив Любимський потік його зболених слів, — мені тепер прийшло на гадку… Ви не "передбачаєте, що може статися з козацтвом по тому, як турок буде розбитий? Історія часто повторюється. Тирани всіх віків завжди намагалися роз’єднувати сили народу. Коли римляни мали проти себе кількох противників, вони переманювали всілякими обіцянками слабших, але одразу ж після перемоги розправлялися з ними. Вони, приміром, використали у війні проти Македонії греків–етолійців, та як тільки Македонія розпалася, одразу ж був розгромлений етолійський союз… Чи не повториться це з нами?
— Істину глаголиш. Пиши й про це.
Розтавала темрява за вікном, спав Тринитка — спочивав перед дорогою, догоряла лойова свічка.
— …Запорізьке старшинство не підтримало Степана Разіна, — скрипіло перо по папері, — у найвідповідальнішу хвилину відвернулося від Кіндрата Булавіна. Настає велика пора єднання запорізького козацтва з яїцьким лицарством проти коронованих злочинців, що задумали перетворити вільний люд на під’яремне бидло…
Надворі дніло. Павло переписував начисто послання. Тарловський ходив по кімнаті. Коли Любимський закінчив писати, священик обняв його і проказав урочисто:
— Якщо існує наука, справді потрібна людині, то тільки та, що допомагає їй знайти своє місце у світі. Спасибі тобі, отроче, що не загубив себе серед людської суєти в погоні за примарою слави і багатства.
Зі сходом сонця пугачовський емісар Василь Стодола й Панас Тринятка сідлали коні. Сисой Шалматов вийшов проводжати побратима. Побачив Павла, обнявся з ним; по очах видно було, що хотів спитати про Уляну, та не сказав нічого. Жура затінила його обличчя: нині його спіткало ще одне горе — втрачав товариша.
Коні стояли засідлані. Панас пішов прощатися з Тарловським і Любимським, Сисой, узявшись за уздечку Панасового коня, тулився чолом до голови муругого і тихо плакав.
А вже гриміло Студене море і викочувалося валами аж до стіп Корожної вежі, уже з–над вод повзли холодні тумани, і те коротке, заквітчане горобиною, черемхою й журавлиною літо топилося у холодній мокві; облетіли берези, і над сумними шпицями ялиць кружляли беркути й орлани, вистежуючи зайців та лисиць, що опинилися враз на видноті, втративши захист зеленого покрову.