— Чому якраз до вас? — Павло пильно дивився на Кулябку, бачив, що той чогось недоговорює.
— Та бо… як–не–як, полковником був… маєтки маю, є при чому… А втім, що мені таїти, Павле. До Тарловського до Воскресенівки приходили від Пугачова емісари. Отож піп прислав до мене того парубійка як до давнього побратима кошового отамана. Щоб я з ним, Калнишевським, переговорив. Та не для мене це… Де ж мені шукати отамана, коли його на Січі немає. Я парубка притримав, поки ти вернешся. Може, щось придумаєш. Ти знаєш, я ребелії не хвалив ніколи. Але тепер…
— Хвалити Бога, ви хоч на старість посміливішали. — Любимський взяв під руку Кулябку й відчинив двері світлиці. — Ходімо. Покажіть мені того втікача. Ми собі ніколи не простимо, якщо пропустимо нагоду зв’язати запорізьких козаків з яїцькими.
…Вдосвіта з Лубен на Ромоданівський шлях виїхали два вершники.
— Щороку на Покрову — у Воскресенівці тоді престольний празник — Тарловський у парафіяльному садку при церкві заставляє всілякими стравами столи і пригощає всіх, хто заходить, — розповідав Панас Тринитка, їдучи поряд з Любимським. — Чутка про ту предивну гостинність дійшла і до нас, каторжних, на Азов. "Ото б утекти хоч на один деньок та набревкатися досита", — зітхали землекопи, і я зітхав, аж поки не дізнався, що той піп — не хто інший, як наш–таки січовий "дикий піп" Тарловський. Сказав мені про це мій побратим іконописець Сисой Шалматов.
— Шалматов? — здивувався Павло. — Він аж там опинився? Сисой — мій дружба весільний.
— Ось бачиш, світ вузький, як ступа. Скільки не товчи, не колоти пшоно, а зеренце до зеренця прикотиться. Скоро здибаєшся з ним… Кріпко ми товаришували з Сисоєм, ото й пішов він слідом за мною зі Січі. Допитався до Воскресенівки і за давнім знайомством розписував Тарловському його церкву, та все на Приазов’я вирушав, від бекета25 до бекета мандрував, поки не знайшов мене. Ну, гадаю, чорт чорта пізнав, на пиво покликав, нашим очам не перший базар — утік я з лінії, тільки мене й бачили. Та до пива у тій Воскресенівці я допався аж за рік. Степом тоді крізь бекети пройти було годі — зловлять, то вже й колоди не минеш. Зиму я перебився якось на Федотовій косі в рибалок–зимарів, а навесні обійшов пішки довколишніми дорогами, куди ще лінія не дотяглася — через Токмак, Комиш, — і таки доплентався до хлібосольного попа. Саме був Великдень, то не обминали старці парафії Тарловського. Одне слово, сів я поміж жебраками до столу, пасу очима преподобного, а той частує та й приказує: "Ми люди прості, частуйтеся як вдома. Нам аби хліба скибку, сяку–таку рибку, солі дрібчину та горілочки чарчину — заморимося, чхнемо та й знову почнемо". А я йому відказую з–за столу теж примовкою: "Не бий, не волочи, у горілці язик намочи, усю правду скажу". Він глип на мене, дивився, дивився, потім підходе та й мовить упівголоса: "То ти, джуро отаманський?" — "Той же Савка, лиш на інших санках", — відказую. "Ну, то будеш мені, Савко, за свічкогаса в церкві. Ще на Січі вподобав тебе". Отак з Панаса я Савкою став. А цієї осені на престольному празнику були вони. Та й досі, певно, чекають…
Любимському сподобався балакучий парубок. Та іноді Панас змовкав надовго. Тоді його веснянкувате худе обличчя ставало сумним, змученим, — видно, на козацькій долі не раз бісилися негоди відьомськими шабашами, — він їхав, схиливши голову, і не чув, коли Любимський звертався до нього.
Павло торкнувся пужалном нагайки до коліна супутника.
— Панасе, а послухай–но. Ти говорив, я думав і намислив таке: спробуємо ми з твоїм попом написати листа до полковників і самого Калнишевського. Ти об’їхав би з тим листом паланки, а потім — і до кошового?
— Я усе можу зробити, Павле. Але до отамана… Бог мені свідком, не маю на нього зла. Та не вірю більше йому. Може бути, що не посадив би він мене до пушкарні чи до калавурки, та для нього моя або й твоя думка нічого не важить. Сам усе розв’язує, сам усе робить — і добре і зле. Тяжко йому, знаю, тому не таю кривди, а от надії… Він повірив у те, в що ніхто з простих козаків не вірить, — у ласку царську.
— Предтеча кайданів, ярма…
— Ти щось сказав?
— Та ні, я сам до себе… А до Пугачова ти пішов би? Віриш у його перемогу?
— Кат його знає… Та одне певне: не піде запорізьке лицарство — не перемогти царську силу самим яїцьким козакам. А собором і чорта поборем.
— Це правда. Тож треба зробити все, що можемо, аби таки пішли. Ти мусиш поїхати з листом, адже всі дороги знаєш — більше нема кому. Я все–таки сподіваюся на Калнишевського. А коли щасливо дістанешся до отамана, скажеш йому, що я тебе послав… То як, Панасе? Що ж ти мовчиш, гейби німиці наївся?
— Мені не лячно, Павле. Я уже знаю віск і воскобоїни, — відказав Тринитка, і помітив Любимський, як на обличчя козака лягла осіння днина відблиском ледь зблідлих тополь. Була в тій світлій тіні тихої осені туга за втраченою весною, і спливала та туга зі синіх очей парубка. — Поїду, брате, поїду. А дасть Бог, ще й долю свою по дорозі віднайду…
Кирило Тарловський уже два тижні не відлучався з парафії. Вечорами просиджував при свічці над "Мінеями" і літописами, ночами чуйно спав, усе наслуховував, чи не постукає у вікно Панас. Емісар Ємельянов повернувся на Урал, а за кілька днів з барвінківської та калміуської залог зникло до шестисот козаків — чутка пішла, що в Пугачова Залізняк об’явився. Буцімто втік зі Сибіру і збирає запорізький загін на Яїку. Так воно чи не так, а хоч початок зроблено. Другий емісар, Стодола, вчора знову навідався зі Святогірського монастиря, де переховується між богомольцями. Які вістки з Лубен?
Тарловському сьогодні не читається. Надто довго нема Тринитки. Чи не схопили де? Став серед хати, наслуховуючи: наче брязнуло щось. Глянув у вікно — Бог добрий, не схопили Савку, ось його пальці виплили з теміні й четвірнею тихо лягли на вікно, забубнили по шибці. Священик притьмом кинувся до дверей.
— Відчиняй, Ліване, ворота свої, — мовив, усміхаючись, незнайомий, переступивши поріг. За ним увійшов Панас.
Любимський з цікавістю розглядав підстаркуватого попа, про якого стільки наслухався від Тринитки. "Дикий піп" уявлявся йому трохи скоморошним, певно, тому й привітався з ним фривольно, але тут же змовк під поглядом господаря. Почервонілі з недоспаних ночей очі священика свердлили незнайомого, борода сторожко наставилася вперед; Тарловський перевів погляд з Павла на Тринитку в нерозумінні, чому Панас не сам і хто цей молодик у козацькому каптані, з–за оборок якого виглядають чорні обшлаги сурдута.