Довго мовчав Калнишевський. Билися в тяжкому герці одна з одною думки, і змагала віра невіру, і не заздрив більше кошовий отаман відважному Максимові, який пішов на те, на що не зважився б він сам. Була вже мить, коли він готовий був кликнути: "Скликайте раду!", та тут же спам’ятався від думки: "А що, коли цариця злякається великого козацького походу? Чого доброго, не на ляхів, а на нас пошле військо. В турка тоді просити помочі?" Так, він провадив колись річ про турецьке підданство, коли допекло, та хіба ж це гоже — від православних до невірних вдаватися, що гірше зневажатимуть віру, ніж ляхи? Чого домігся Петро Дорошенко, що запосяг? Куди ж подітися чайці–небозі, коли нагряне царський гнів? А може, не нагряне? Є грамота чи нема її, а гайдамаки пліч–о–пліч з царськими солдатами б’ються проти конфедератів. Треба не гаючись слати гінця до Румянцева, а нині…
— Ось моє слово, панове, — рік отаман. — Усе військо не може виступати під Умань, бо немає на це згоди царської, а ми — царські. Хай Саранча залишається тут. А ти, Гавриле, йди з посланцями на Буг, Мертвоводь, Громоклею і від свого імені підіймай Бугогардівський полк. Тільки затям: попадешся — не радився ти зі мною. Бо не одного мене каратимуть за самочинність — Січ нашу обернуть у руїни й попіл!
На другий же день примчав зі степів осавул Макар Ногай, отаман каральних загонів. Він спинив змиленого коня перед куренем кошового, кликнув до джури:
— Гукни отамана!
Калнишевський сам вийшов на кінський тупіт, він аж скоробився, почувши зухвалий вигук осавула; на гнідому рисакові, нагнувшись уперед, сидів ставний козарлюга зі засмаглим темно–синім обличчям і скісними татарськими очима. Звик отаман до того, що не шапкує перед ним осавул, відчував навіть дивний страх перед ним — владним і жорстоким, але такої непоштивості ще не зазнавав досі ні від кого; Калнишевський стиснув ефеса шаблі й проказав тихо, тамуючи гнів:
— Злазь із коня!..
Знав і осавул крутий норов отамана, може він у люті й нагайкою прилюдно врепіжити, та нині не виконав погрозливого отаманського наказу, наче хтось сильніший за кошового стояв з ним поруч. Тільки випрямився і відрапортував з притиском:
— Звели зустріти хлібом–сіллю посланців її величності.
Калнишевський розгубився, намагаючись зрозуміти причину нахабності осавула. Невже Ногай пронюхав про Гаврила Скирту? Вчора старий подався зі Січі до Бугогардівського полку, а нині кошовий наказав спорядити гінця з листом до Румянцева: мовляв, так і так, несила мені козаків стримувати, понеже від вас жодного рескрипту не отримав, а вони всі до одного про царицин маніфест говорять. Поки прийде відповідь, Скирта встигне переправити козацькі загони з Бугогарду за Синюху, а в разі височайшої заборони й руками можна розвести: не знали, запитували… Посланці ж від цариці випередили хитромудрування кошового — прибули вони, певно, з готовим наказом. Може, це Ногай без нього, Калнишевського, повідомив до Петербурга, як тільки перші кобзарі прийшли від Залізняка на Запоріжжя? А козацтво вже із самого ранку явно–славно готувалося до походу — споряджали амуніцію і коней: чутка про те, що Скирта подався з гайдамацькими посланцями на Буг, таки прослизла по куренях, сірома вголос славила батька Калниша. Невже треба буде все це разом спинити?
Калнишевський прийняв петербурзьких посланців у військовій канцелярії у присутності писаря Івана Глоби й судді Павла Головатого. Він прийняв з рук офіцера запечатаного сургучем пакета, розламав печатку, листа розгорнув і перемінився на обличчі.
— Раду скликайте, — промовив глухо. — Ви ж, панове офіцери, — звернувся до посланців, — ідіть спочивайте у грецькому домі13, джура проведе вас. Я ще сьогодні дам відповідь її величності.
— Ми будемо присутні на раді, — пристукнув закаблуками поручик.
Небавом ударив довбиш у литаври.
Козацтво довго чекало на цей поклик — вмент висипало на майдан.
— Кошовий отаман веде козацтво на Умань!
Галас піднявся над січовою фортецею, з передмістя Гасан–баші поспішали до майдану гамарники, броварники, мечники, конвісари.
— Руські офіцери царицин маніфест привезли!
— Спитати б їх, чого так пізно? Залізняк із тим маніфестом пів–України визволив!
— Читай, читай, чого там чухаєшся! — наглили писаря козаки.
Гармидер стихав, тисячоокий натовп напружено вглядався в обличчя кошового, писаря, судді, булавничого, січового попа, курінних отаманів, що стояли на паперті Покровської церкви. Пісні чомусь були старшинські лики, тільки піп Сокальський єлейно поглядав на офіцерів, що стояли поруч, час від часу нахилявся до поручика, слухав, згідливо похитуючи головою.
— Читай! Читай!.. — ще вихоплювалися окремі викрики, та вже лягала на майдан глуха тривога здушеною і пружною тишею.
— Слухайте маніфест її величності! — пролунав над занімілою юрмою голос писаря.
Калнишевський обвів неспокійним поглядом передні ряди і зрозумів: як не потопче він зараз, отут перед народом, Катерининого листа, то козацтво потопче свою віру в нього. А може, і його самого… Гербовий папір тремтів на вітрі в писаревій руці; одна лише мить — і з нього клоччя… Та кров людську не увіллєш назад у жили, всякає вона в землю і навіть пирію не ростить… Будь слухняний, будь слухняний, заслужиш ласки в матінки–цариці, — сіпався шнур, що тягнувся з Петербурга від руки камергера, й пригашував спалахи отаманової рішучості. Він зустрівся очима з Панасом Триниткою, зіниці козака жевріли давньою прив’язаністю до кошового і надією на його мудрий рішенець. "Клич на Умань, отамане", — мовчки благав Тринитка. "Клич до битви, отамане!" — вимагав Тринитка. "Будь рішучий, батьку!" — наказував Тринитка. Чув отаман його прохання, його клич і наказ, знав, що це говорить до нього суддя його вчинків і совісті, і враз злякався Панаса знову, як тоді — під Москвою, і захотілося позбутися його, щоб не зазирав у сумління, з яким отаман пішов на порахунки задля життя тих же Триниток.
— "Ми з крайнім здивуванням довідалися, — читав Глоба царициного маніфеста, — що партія запорізьких козаків, ватажками якої підписуються Залізняк, Швачка, Односум, заявляє, нібито вона прислана за нашим указом від кошового отамана і всієї старшини для визволення православних від іга римського дворянства. Особи, що видають себе за відділ вірного нам Низового Війська, суть розбишаки і лиходії, порушники народного спокою. Ми будемо задовольняти справедливі домагання Речі Посполитої, з якою перебуваємо у злагоді й союзі, і допоможемо їй втихомирити розбишацький заколот. А від кошового отамана Запорізької Січі чекаємо підтвердження, що Низове Військо послушне нам і ділом докаже, що не має ніяких стосунків зі згаданими вище заколотниками".