Замислився Калнишевський. То бо й справді… Чого більше треба було Румянцеву — Тарловського позбутися чи Сокальського мати на Січі?
…Навесні, коли почалися заворушення у Польщі, нарочний з Глухова доставив листа від президента Малоросійської колегії, в якому Румянцев пропонував кошовому отаманові прийняти священиком Покровської січової церкви бакалавра богослов’я Києво–Могилянської академії Володимира Сокальського, оному дає добру опінію сам ректор. Нинішнього ж січового попа Кирила Тарловського наказав таємно під вартою приставити до Глухова, поєлику ця особа має непевне минуле: по смерті цариці Єлизавети, проживаючи в Петербурзі, він ревно підтримував Петра III, через що мусив утікати в дикі степи, де його спіткали запоріжці.
"Оце так "дикий піп"! Он що за птах наш преподобний Кирило", — мало не сплеснув у долоні кошовий; згадалося, як кілька років тому зустріли козаки в пущі поблизу Самарського Пустинно–Миколаївського монастиря попа, одягнутого в чернече лахміття, і назвали його диким.
Не гаючись, Калнишевський кинувся розшукувати Тарловського. В січовій школі його не було; завернув до церкви — може, чаклує над вином у захристії. Та в церкві застав лише самого Шалматова за роботою.
Сисой, далекий від суєтного світу, саме малював ікону Покровської Богоматері і весь час жив там — у її сумовитих молодих очах, у лініях ніжного дівочого обличчя, яке стало його божеством і до якого він молився. Сисой був тепер найщасливішим нещасливцем на білому світі, бо горе нерозділеного кохання полегшував отой його Божий дар: умів він відтворювати лики людей, а в обличчях — їхні душі і свою любов до них. Тож, хоч і розминувся з коханою, зберіг витворник для себе образ Уляни навіки таким, яким він був в той мент, коли вперше побачив її. Калнишевський стояв позаду Шалматова й довго дивився, як любовно виводить він пензлем лінію шиї Пресвятої Марії, врешті всміхнувся і мовив:
— Грішно–бо єсть пристрасть земну возводити в божество.
Здригнувся Сисой, повернувся, обличчя спалахнуло збентеженням, наче його побачили при содіянні найтаємнішого таїнства, та опанував себе і відповів, не підводячи очей:
— Марія жила на землі, й пристрасті земні були їй знані… Я творю не ту, що вознеслася на небо, а тую, що зі сином на руках прийшла до людей благословити їх людяністю, красою і чеснотами своїми.
— Мудрий єси, Сисою, і чудна твориш… Не грішно є ні любити, ні страждати від почуття святого. Тож нічого єретичного не буде в тому, якщо лицарі мої, припадаючи перед іконою Богоматері, линутимуть думками до сестер, до дружин, до милих своїх. Гарячіші в битві будуть.
Калнишевський замовк, Шалматов поглянув на нього й зауважив, що чимось стурбований кошовий.
— Сталося щось, Петре Івановичу?
— Ні, нічого… Сисою, ти чесний хлопець. Скажи–но мені, що думаєш про нашого преподобного?
— Не зустрічав шляхетнішої людини. А що трохи п’є…
— Гаразд. Знайди його зараз же і скажи, що я тут чекаю. А сам відпочинь… Постій. Ти в якому курені проживаєш?
— У Титарівському.
— Ага… А Панас Тринитка, він восени прибув, теж з тобою?
— Так, Петре Івановичу. Рідніший він мені за рідного брата.
— Це добре, Сисою, що знайшов побратима… А скажино, не дуже він мене дьогтем маже, отак — вечорами, коли робити нема що, а носогрійка куриться?
— Чи гоже, кошовий отамане, випитувати мене про те, що говорить побратим? Коли вже запитуєш, значить, сумніваєшся у правоті своїй. А від себе, якщо дозволиш пораду дати, скажу лише одне: пий ту воду, що тече з власного колодязя.
— Ну добре, йди.
Тарловський, певно, розгубив по дорозі хитринки з очей і жарти, якими щедро водно сіяв, — прийшов поважний, сторожко глянув на отамана.
— Як же то ти, твоє преподобіє, — почав суворо Калнишевський, — досі не признався мені, що ти не простий і не "дикий піп", а до вінценосців бував наближений?
— Рід людський хворий гріхами і ввержений у яму нещасть, — пробував іще віджартуватися Тарловський, та поник під важким поглядом кошового, слухав.
— Велено мені відправити тебе до Глухова під вартою.
— Воля Господня, — зітхнув священик, опустивши голову. — Хто впав у глибоку стремнину, вийти звідти неспроможний…
— То ось що, попе… Жаль мені тебе, бо знати не знаю і духом не чув, що то за Сокальський, якого присилають мені. Але гріх мав би я перед Богом, коли б тебе за вірну службу та в кайдани віддав. Іди сьогодні ж зі Січі. Та далеко йди, щоб не ближче Тору12, словом, до Барвінкової Стінки чимчикуй. Є там хутір Воскресенівка. Поселяни церковцю побудували, а попа не мають. Тож служи там Богові й товариству до кращого часу.
…Слова Скирти заронили зернину підозри в душу Калнишевського. А й справді, чого хотів Румянцев: покарати Тарловського (але ж не впоминався за ним більше) чи прислати саме цього випещеного, з ріденькою, ніби приклеєною, борідкою, попика? Масноокий він і в’юнкий, і козацтво січове — знає давно про це Калнишевський — недолюблює його.
— Де Тарловський, панове старшини, — відказав по довгій мовчанці кошовий, — колись повім вам. Та тільки знайте, що не кривду, а добро вчинив я йому. А Сокальський… Бог його знає. Київський він, то міг про гнів Воєйкова від когось почути. Але поговоримо про діло. Не присилав, бува, Залізняк своїх посланців на Січ?
Обличчя Скирти розпогодилося, він зиркнув на зраділого Саранчу, сказав тихо:
— Ясновельможний пане кошовий! Два уманці, Поламаний і Бочка, під виглядом торгових людей прибули вчора на Січ з білетом від Залізняка.
— Кличте їх сюди! — скинув бровами Калнишевський.
Саранча прожогом метнувся до виходу, і невдовзі перед кошовим стояли два парубійки в поношених свитах.
— Б’є вам чолом Максим Залізняк, кошовий отамане, — поклонився старший з виду парубок. — Він нині під Уманню, завтра Умань упаде — підуть гайдамаки всю Україну визволяти. Просить вас батько Максим виступити з Військом Низовим на злуку. І переказував, що є в гайдамаків золота грамота від самої цариці, в якій вона велить народові православному вибитися з–під кормиги лядської і з’єднатися соборно під скіпетром царським.
— Де грамота? — простяг руку Калнишевський.
— Грамота ця в самого Залізняка, кошовий отамане. Та ти не сумнівайся, справжня вона, з Петербурга царициним гінцем прислана. Що звелиш переказати гайдамацькому отаманові?