Сковорода сперся потилицею до стовбуру яблуні й дивився в небо, що горіло останніми відблисками сонця. Напливало надвечір’я. Спіймав на собі погляд Павла.
— До Петербурга хочеш? — спитав. — Що ж, Петербург не каторга. В цьому городі багато людей зі світлими умами. Та є у ньому заслання духовне — двір. Там треба остерігатися людей письменних, що бажають ходити в шатах, люблять вітання на торгах і перші місця на бенкетах. Там треба уподібнитися пальмі: чим міцніше стискає її камінь, тим швидше й стрімкіше здіймається вона догори.
— Тоді вона може зламатися від дужого вітру, — відказав Павло.
— Пальма сягає кроною до неба, а корінням до води. Небо — мудрість, а вода — живиця рідного люду. Пізнай добре свій народ, а в народі себе. Будь ти лях, чи француз, чи татарин — знайди своє місце. Бо на своєму місці все чисте, красне і не підроблене. Деревина міцна на своєму ґрунті.
Мовчали потім. Кожен думав про своє. Кулябка, певно, марудив душу думками про синів, яких він уже не спроможний віддати на науку доброму вчителеві. Чекала вдома на свого дядька хорунжиха Меланія, якій служниця полковника сповістила про приїзд зацного гостя. Любимського діймала одна думка: "Пізнай самого себе".
Вечоріло. Гамір у містечку стихав, крамарі замикали склепи, бамкав вечірній дзвін на дзвіниці Троїцької церкви. Крізь просвіти між яблунями прозирали зелені бані Мгарського монастиря, промені призахідного сонця запалювали восьмикутні зорі на куполах Преображенського собору.
Шалматов стояв навпроти церковці Святого Афанасія, і здавалося йому, що бачить обриси майбутнього іконостаса. На обличчя майстра лягла тиха втіха. Хто зна, як зміниться те видиво завтра, позавтра, у розпалі роботи… Може, одна зазубрина у візерунку або скульптурі примусить міняти нинішній задум — він ще не знає. Та знає вже, що ангела–скомороха різьбити не буде. Можливо, цей образ вийде краще на Січі, де чимало веселих гультіпак–запоріжців, а тут… Тут він не побачив радості на людських обличчях. Він сплете на колонах виноградну лозу, і щедро родитиме лоза, і тектиме цілющий сік із плодів, і будуть ангели чаші підставляти, та сік тектиме поза креш до ротів земноплазів і потвор, що не садили лози, не плекали її, а мед призначався для споживання їм…
Калнишевський підвівся з–за столу.
— Спасибі, полковнику, за хліб–сіль. Сисоя тобі залишаю, десь він уже, напевно, там, біля монастиря… Ходімо, Павле, до твоїх, там нас заждалися… А тобі, любомудре, спасибі. Я старий і на коні виріс, шаблю в руці навчився тримати змалку. Та твої слова затямлю. Слухав я тебе, і згадалася мені казка, яку колись давно розповідала моя мати. Розказувала, буцімто в давню давнину тому народові, що жив до нас на цій землі, скинули боги дари з неба: плуг, ярмо і сокиру. Щоб вони орали, в ярмо худобу запрягали і боронилися від ворогів. Я по–своєму тепер тлумачу цю казку: орати землю треба — мало ми цього робили, оборонятися мусимо, щоб не дати себе запрягти в те ярмо, що призначалось для худоби. А для цього потрібна сокира. Ти ж, немов предковічне божище, кидаєш зі своїх висот ще одну зброю — думку. Спасибі скажуть тобі колись люди.
Сковорода скупо усміхнувся, мовив:
— Затям, отамане, що ця зброя ніколи не ламається, якщо вона добре гартована і вигострена. Шабля випадає з рук переможеного, але ніхто не в силі стяти всіх переможених голів.
До Сковороди підійшов Любимський.
— Може, ми ще колись побачимося, Григорію Савичу. Я дуже хотів би цього…
— А що, світ тісний, — відказав Сковорода.
— Тільки не хочу бути вашим учнем. Не хочу бути тінню Сковороди. Мушу стати самим собою.
— Люблю прямоту й щирість, — не образився Григорій Савич. — Йди своєю дорогою, друже. Молоді авторитетів не визнають, і це добре. Надмірне захоплення авторитетами плодить епігонів. Проте найрозумніша людина переконується у сивій зрілості, що вона весь час була чиїмось учнем. Але тоді вже вміє вчити інших. Запам’ятай лише одне, і хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нічим прислужитися вітчизні, намагайся хоч не шкодити їй. То добре, що вчишся у Франції: віє звідти весною розуму. В країні, де ще й нині злочинця розривають чотирма кіньми, з’являється мислитель Дідро зі своїм "Листом до сліпих", Монтеск’є з "Духом законів" і Вольтер з "Кандідом". Принеси того духу сюди.
— Ті книги паризький парламент засудив до спалення, а Дідро кинули до тюрми.
— Коли хочуть дізнатися про якість металу, кладуть його до горна.
— А чи є у нас горно, щоб вкласти до нього душу? — спитав Любимський.
— Ми всі в тому горні. Тільки сліпі й боягузи вважають його сонячною долиною… Іди своєю дорогою, Павле Любимський, і пізнавай самого себе…
Павло подався за Калнишевським. Здавалось йому, що між ним і Сковородою не все ще договорено, хотів оглянутися, та не зробив цього, розпростав рамена, наче звільнявся від тягаря.
"Пізнай самого себе… З’ясуй, чому і для кого живеш, — міркував Любимський, мовчки йдучи зі закладеними за спину руками. — Чи не пізно? Я ж пізнавав дотепер усе, що міг, крім себе. А навіщо? Мені треба книг і знань, мені треба бібліотек і затишку, мені треба, зрештою, світового простору й поваги розумних людей, а не куцого світу заіржавілого лицаря і провінційного мудреця. Що мені до них, і чому вони хочуть прив’язати мене ретязями до цієї землі?.."
…Удосвіта вийшов над Сулу. Вийшов на вали й дивився, як сходить черлене світило. Сприймав красу землі, на якій народився, і почуття дивного піднесення вливалося Павлові до грудей.
Парувала річка, немов кінь під дощем, і захотілося схопити за гриву коня сивого і мчати на ньому в безвісті, і зріти з його хребта обаполи незнаного світу.
Поряд стриміли руїни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було і — марно! Хіба марно, хіба марно? — дзвеніли перепели у споловілій пшениці, мчав сивий кінь до Мгарської гори і здибився — став, зачудований творінням людських рук.
"Стій, коню! — наказав юнак і повагом, як статечний господар, спустився по кручі до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. — Стій, коню. Я осідлав би тебе, бо не зовсім чужий ти мені. Та немає в мене козацької збруї і шлеї робочої немає. Пастухом став би, та чи повіриш ти мені, коли я не при тобі виріс? Ні, ні, хай тебе пасуть інші, а я до чужого табуну найнявся".