Калнишевський звів брови, стукнув кухлем об стіл.
— Тю–у, діла твої, Господи! Меланії, моєї небоги, син! А ми й не бачилися з тобою ніколи. Заїжджав якось разок, ти вже в Києві вчився. А я оце гадаю собі: погомоню трохи з полковником та й зайду до неї. Як же там батько–мати?
— Спасибі, здорові. Отець до Глухова вчора подався.
— Та підійди ж сюди, пуцьверінку козацький! — ще не міг вгамуватися від несподіванки кошовий, але юнак стояв на місці, пильно приглядаючись до цього чужого і славного родича. Калнишевський сам підійшов і стиснув хлопця в обіймах.
— Он які вони, — зітхнув перегодом Кулябка. — Ти на них тратишся, учиш їх, а вони чужіють і свого цураються: одягу, мови, звичаїв — тільки відвернися, як вони вже гомонять між собою по–чужинецькому…
Любимський глянув на полковника й мовив поштиво:
— Своє, пане полковнику, то не тільки те, що в спадок дісталося, а й набуте.
— А розтрачене — то чиє вже буде?
— Пане Кулябка, я ж з вашими синами в карти не грав, хоч і вчимося у Страсбурзі разом. Не осудіть мене, пане кошовий, за одяг мій: не всі ж на світі в шароварах ходять; даруйте, коли не зумію по–козацьки випити: і це не конечна потреба для людини. На кобзі теж не граю, бо не злюбив її там, у Франції. Француз плаче, коли Данило Кулябка утне козацьку думу, потім же розпитує, де та Україна, що такі пісні народжує, чи не там вона, де берберійські племена живуть. А мови чужі щоденно вивчаю: на службу до Петербурга податися хочу.
— Я б тебе, далекий мій родичу, на Січ узяв, бачу, розумний єси, — мовив Калнишевський. — До січової канцелярії і газети французькі, й бомаги всякі, по–чужому писані, приходять, а ти б їх нам тлумачив. Або хоча б дидаскалом до січової школи. Чи не думаєш ти, що мудрі голови потрібні й в Україні?
— Що вдієш, коли багатьом захотілося римлянами стати, — почувся голос за хвірткою. Високий худорлявий чоловік, років під п’ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками.
Кулябка почимчикував до воріт, перехиляючи голову, та впізнати пришельця не міг, хоч той усміхнувся до полковника, як до давнього знайомого. Тоді непрошений гість відхилив хвіртку й, минаючи господаря, пройшов до столу, сів на лавицю. Ніхто не знав, як з ним повестися, бо й на жебрака не схожий був, а от сів, уламав шмат хліба й почав їсти.
— Зголоднів я та й подумав, що хто–хто, а полковник Кулябка, якого я пам’ятаю ще з того часу, коли він лубенським обозним був, нагодує козака з Чорнуської сотні.
— Григорію Савичу! — скрикнув господар, але Сковорода чи то втомився, чи й не мав козацької звички чоломкатися, кивнув головою й узявся споживати, що було на столі.
Павло Любимський аж тепер присів до столу. Він чув про Сковороду ще в Києво–Могилянській академії. Багато говорили спудеї про те, як заманювали Григорія Савича до царського двору, а він відповів: "Я не покину батьківщини. Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця".
"А чи потрібен Україні отой сопілчано–овечий патріотизм, коли можливостей прикласти сили розуму в Україні менше, ніж у Росії?" — думав не раз Павло. А тепер мандрівний філософ наче прийшов на допомогу Калнишевському, який тільки–но переконував Любимського не кидати рідного краю. Павлові схотілося почути сковородинський афоризм з уст самого автора й переконатися в його правоті або ж відкинути назавжди як непотрібну патріархальщину.
— Що поробиш, — повторив згодом Сковорода. — Мене ось вигнали з Харківського колегіуму, вигнало зборище мавп філософських, що ніякої суті в істинній науці не розуміють. Вигнали, щоб не було мене в Україні. А до двору, в римляни, запрошують, сподіваючись прибрати до рук страхом, марнославством або ж золотими цяцьками… Але хай благословить Господь край над Сулою: я нині тут віднайшов нарешті спокій…
— Що почнеш діяти, Савичу? — запитав Кулябка, журливо похитуючи головою.
— Наймуся до тебе, полковнику, синів твоїх учити… Та ти не турбуйся. Я щасливий, що збагнув найголовніше, воно триматиме мене і кожного, хто се пізнає, у рівновазі. Нас учили вірити в триєдиність Бога, а я пізнав триєдиність світу. Ми завжди лякаємося незвіданості макрокосму — світу, де все народжене проживає. Бо не можемо його зрозуміти. Втікаємо від нього або ж прагнемо багатства, розкошів, щоб обдурити себе, буцімто знайшли щастя. А людина — це мікрокосм, і сутність її та сама, що й великого світу. Але вона мислить, і мислення людське — третій світ. Світ, що допомагає пізнати спочатку самого себе, а потім усе інше. Це так просто! Пізнати самого себе, збагнути свої сили і приходити до великого світу зрячим, без тривог і суєти… От справді, віддав би ти мені, полковнику, хоча б одного сина в науку, я б витурив з його серця прагнення до машкари й марнославства.
Кулябка мовчав. Калнишевський опустив аж на самі очі кошлаті брови, та раптом звів їх різко догори.
— Мудруєш, Григорію Савичу. Це добре — мудруй. Та я думаю про своє. Коли кожен мій воїн почне заглиблюватися у самого себе, самого себе пізнавати, тоді не буде кому виконувати наказів, які завжди накидаються чужою волею. Яким же чином спрямуються мечі в єдину ціль?
— Ти мислиш, як полководець, — відповів Сковорода. — А чи ти усвідомив ту мету? Коли так, то вже стоїш на порозі до самопізнання. Тож подбай, щоб ця мета була не тільки твоєю, щоб зрячі, а не сліпі за неї йшли на смерть.
— Думки твої густі й поживні, як мед, філософе, — промовив кошовий. — Та я ще не бачу такої громади, яка сама б дійшла до свого вдосконалення. Мусить бути примус. Примус, що дає силу тримати зброю.
— Так, мусить бути примус, та насамперед внутрішній, що дав би силу встояти людині, коли вона залишиться без зброї. Бо що ж станеться тоді, отамане, коли шабля у нерівній боротьбі зламається?
— Поляжемо…
— Поляжуть не всі — найхоробріші. Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до думки його не привчили? Загине він. А щоб цього не трапилося, вчитися треба: кожної миті, щодня день розум свій будити — він же безмежний. Коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь. Прийде час, притулять губку, черкнуть кресалом — і воскресне вогонь у себе вдома, і не треба буде ходити за ним по сусідах — просити і кланятися.