Зі сусідньої кімнати, почувши гамір, викотився Сенька Трещокін. Він скрикнув, побачивши біля дверей царської спальні знайомих вельмож; полум’я свічок, що їх тримали в руках змовники, освітлювало суворі обличчя, вигляд достойників був зловісний. Трещокін своїм блазенським чуттям вмить збагнув правду і, зареготавшись, почав перекривляти Павла І.
— Що накажете зробити з цією мерзотою, ваша величносте? — спитав Зубов у Олександра.
— Нехай живе собі, — відказав молодий імператор, який встиг уже заспокоїтися й відчути, що влада прийшла до його рук. — Блазні потрібні кожному кабінетові.
Цієї ночі не спав Зимовий палац. У тронній залі імператор Олександр писав свого першого ліберального маніфеста, а в коридорі біля ермітажу, видряпавшись на підвіконня, реготав у глупу ніч вічний блазень Сенька Трещокін.
А там…
На дзвіниці Преображенського собору вдарили разом тридцять п’ять дзвонів. Брязнув мідний шквал на тихі плеса озер, на розгойдане літніми вітрами Студене море і присмирив його; з хору дзвонів пробивався низький могутній звук Борисівського, він відганяв від себе дрібні й найдрібніші переливи менших сусідів, і вони розсипалися перлами довкіл, а дзвіниця, натхнена урочистим дзвоном, спиналася до неба й купала свого шпиля у блакитному серпанку.
З морської неозоріні до берега прямував білий вітрильник, на грот–щоглі лопотів прапор, і коли корабель підійшов на таку віддаль, що можна було на полотнищі розпізнати двоголового орла, ударили на вежах гармати.
На ніс судна вийшов у білій киреї й соболиній шапці імператор Олександр І. Соловецькі острови вітали його молодим маєвом лісів, плахтами соковитих галявин, ватрищами іван–чаю на узліссях і зеленкуватими очима озер.
Корабель пришвартувався. У супроводі архангелогородського губернатора Мезенцева й почту молодий цар зійшов на берег і попрямував до Святих воріт, біля яких у парчевих ризах і митрах стояли шанобливо схилені архімандрит і соборні старці.
Олександр поцілував розп’яття, яке підніс йому преосвященний, і тоді розчинилися навстіж ворота. У дворі стояла вишикувана у два ряди військова команда. Солдати привітали царя — взяли на караул, він пройшов крізь лаву, а дзвони били й нагнітали у фортечну кліть небесної синяви, і коли повітря так наситилося гомоном, що само стало лунким, як мідь, — стихло на дзвіниці, і цар подався до Преображенського собору на відправу.
Тоді з монастирських нір, казематів і келій повипускали — бо так наказав Олександр — усіх до одного в’язнів. Вони виходили — брудні, зарослі, страшні, та причепурювати їх не велено було: цар бажав навіч переконатися, чи справді така–то вже страхітна соловецька тюрма, що її протягом століть боялися всі: ті, які жили в землянках, і ті, що в палатах.
В’язні ще нічого не знали, їм наказали стояти біля паперті Успенського собору і чекати. Вони тривожно переглядалися поміж собою — що за дзвони серед будня і що задумали робити з ними? Спокійні були тільки двоє: сліпий Калнишевський і всезнаючий Авель–віщун.
Відправа давно закінчилася, а в’язні все ще стояли і чекали: он видніє лобне місце біля Рибних воріт, чи не задумали отак покінчити з ними одного дня?
Цар же по відправі в супроводі архімандрита Іони, губернатора Мезенцева й соборних старців обходив монастирські приміщення: трапезну, келарську, ризницю, куховарню, чоботарню, квасоварню — і, похваливши за порядок, мовив:
— Тепер покажіть каземати.
Поник архімандрит, бо аж сьогодні, коли випущено в’язнів на подвір’я, здалися йому ті ями надто страшними і, неповинний у їхньому існуванні, преосвященний Іона побоявся кари.
— Неподобне вашій величності зріти тьму кромішню і дихати смородом пекельним, — заблагав архімандрит.
— Веди, велено тобі, — нахмурився цар.
Він ходив із каземату до каземату, сопух запаморочив йому голову, купи нечистот, поряд з якими спали і їли люди, здавалися примарними, і, вражений витвором людської жорстокості, добросердий імператор розпорядився:
— Запечатати їх навіки. А тепер приведіть в’язнів.
Їх прийшло дванадцять — людей із підземелля, чорних, виснажених, у кайданах.
Олександр відступив на крок: люди ці здалися йому привидами; він переборов у собі огиду й промовив:
— Ви вільні. Я, цар Олександр І, дарую вам свободу. Розкувати їх!
Приречені вмирати у сморідних ямах, колодники не повірили спершу словам імператора й нерозуміюче перезиралися між собою, але солдати вже розковували на їх ногах і руках кайдани, а Олександр повторив слова помилування. Тоді вони впали на коліна і, плачучи, дякували своєму спасителеві.
Не вклякнули тільки два, і спитав цар:
— Волі не раді чи кривда ваша завелика?
Старець зі сивим волоссям, що спадало на плечі, й довгою білою бородою звів до неба очі, губи його беззвучно ворушилися, потім він глянув на царя і мовив зовсім недоречне:
— І згорить Москва за одинадцять років47.
Здригнувся імператор, чекаючи ще й віщування своєї смерті: це ж бо перед ним той прославлений Авель–віщун, пророцтв якого боялися насамперед царі. Олександр поквапився наказати архімандритові:
— Негайно відправити його до Петербурга. Він божевільний, і його місце не в тюрмі, а в жовтому домі.
Імператор скоса глянув услід пророкові, якого солдати виводили з подвір’я, потім запитав архімандрита:
— Чи правда те, що й досі живе тут останній кошовий Запорізької Січі?
— Він перед вами, ваша величносте. Не осудіть його, що не вклякнув, сліпий він, тож не бачить, що чинять інші.
Цар підступив ближче до старого похилого діда, що дивився перед собою чистими невидющими очима; на його зарослому обличчі влігся спокій, на губах теплився тихий усміх людини, що збагнула врешті сенс буття; старець був древній як світ — важко було вгадати його вік, і цар, засумнівавшись, мовив:
— Це неймовірно… Калнишевський уже тоді, коли його забрали з Січі, був вельми старий. З тої пори минуло стільки літ!… Ти й справді останній кошовий? — глянув недовірливо на дідугана.
— Я — Калнишевський, — відказав старець. — Розсерджений моїми прокльонами, Бог хотів, видно, щоб я вийшов з ями на світ Божий, та не зміг уже побачити його.
— Скільки тобі нині років?
— Сто десять, царю… Лебединий мій вік. А цілих двадцять п’ять відрахували мені потьомкінські дзиґарі в сій обителі. — Він сягнув рукою до кишені зотлілого каптана, витягнув срібного годинника й приклав до вуха. — Зупинилися… Видно, їм суджено було лічити лише дні моєї неволі.