— Ви звідси поїдете до них?
— Якби–то… Мене вже винюшкували. Дізнано, що був у Турбаях. Турбаївець, що вислизнув їм із рук, небезпечніший за того, якого погнали б разом з усіма у валці… Спробую влаштуватися на чорнові роботи в Києво–Печерській лаврі. Так буде найбезпечніше. І близько до академії.
Служниця застеляла стола скатертиною, ставила на стіл наїдки й напої. Парпура нетерпляче чекав на запросини до обіду й покректував:
— Отак, отак… Дві бомби — "Ябеда" і "Енеїда". Дві бомби вибухнуло в той час, коли вже всі впевнені були, що порохові склади знешкоджено. Два ляпаси порфіроносній пиці!
— І чекаємо ще на одного — від Любимського, — додав Василенко.
Трощинський запрошував до столу, а сам був невеселий.
— Якусь годину перебудете в мене, — промовив скрушно. — Якщо й тут вас не знайдуть… А радієте ви, здається мені, завчасно. Не прогнівайтесь, але, як на мене, то вся ця ваша діяльність виглядає такою–от собі забавою — на кшталт мого домашнього театру, різниця лише та, що ви ризикуєте, а я ні. Проте бавмося, бо так, чого доброго, і здуріти можна.
Запала тиша. У словах Трощинського гіркотою прозвучала безвихідь.
— Неправда! — підвівся запальний Василенко. — Неправда ваша, Дмитре Прокоповичу. Не смійте називати забавою діла, що важаться волею і самим життям. Ми не можемо вгадати сьогодні, що скаже історія, але напевно визнає за нами одне: у час найчорнішої темряви народ не спав, бо не давали йому спати будителі. Можливо, залишимося безіменними, та це марниця. Не слави хочемо, а волі. І за неї ми почали боротися.
— Випиймо, панове, — підняв келиха Василь Васильович. — І потішмо себе тим, що живемо хоча і в тяжкий, зате досить цікавий час.
Розділ п’ятнадцятий
Минали місяці й роки, а вісток з України не було: одного тільки листа від Василенка отримав Любимський три роки тому, в ньому лише кілька слів: "Не можу листуватися з вами, батьку, бо ніколи не перебуваю в одному й тому самому місці. Не знаю, коли побачу Христю й маму, але вірю, що побачу. І ви вірте, бо нічого іншого нам не залишається".
Вгадував Любимський долю зятя, а коли не отримав від нього більше жодного листа, зрозумів… І ниділа віра. А в уяві і снах зринала все та ж картина, яку сам придумав, та стала вона врешті мовби згадкою…
Виходить на поріг Сисой Шалматов — зодягнутий, з торбою за плечима, у руці тримає ікону молодої Богоматері, яку змалював колись з Уляни.
"Дозволь мені взяти її зі собою, Уляно".
"Йдеш, Сисою?"
"Йду… І ще раз прошу вас: ходімо на Тамань, там — воля".
"Немає волі на чужині. Будемо її тут виглядати і чекати на мужів наших. Бо ж прийдуть колись сюди, а не знайдуть нас. Не можна нам на Тамань".
"Зів’янете в роботизні".
"Діти виростуть".
"І їх — у неволю".
"Внуки будуть, правнуки, праправнуки. Тут будемо чекати, рости й визрівати. Не піде Україна з України".
Так дописувалася Павлова книжка.
А рукопис, привезений зі Самарського монастиря, лежав в університетській друкарні Йозефа Піллера. В Піллера були кириличні шрифти, зрештою, він видавав ілюстрованого часописа польською мовою "Zbiór pism ciekawszych, służących dla różnych narodów i krajów", в якому можна було б надрукувати хоча б найцінніші уривки з книжки, проте друкар не обіцяв нічого конкретного — "так, так, матеріал вельми цікавий, але на нинішній день не вигідний нам з політичних міркувань: тільки що перейшли через Львів розбиті костюшківські легіони, усе це дратує північного сусіда, Австрії не вигідно псувати стосунки з Московією, наша імперія послаблена після перемог Наполеона в Італії і таке інше, треба почекати, може, колись…"
До друкарні Ставропігійського інституту навіть не вдавався. Ще під час першої розмови в ресторації Жоржа професор Лодій розповів Любимському билицю, що більше на небилицю була схожа, проте вирішила долю друкування світських книг у Львові. 1788 року в друкарні Почаївської лаври вийшла "Книжиця для господарства" Івана Ленкевича з практичними порадами, та ось одна з цих порад під час волинських заворушень, що збіглися з вибухом Французької революції, дуже стривожила австрійських цензорів. Книжку почали виловлювати в селян, за неї карали тюрмою, бо припис консервування горіхів у гарнцях з піском цензура розшифрувала по–своєму: горіхи — ядра, пісок — порох, а гарнці — гармати… З великими труднощами вдалося Лодієві видати свій переклад "Моральної філософії" Християна Баумейстра у друкарні Ставропігійського інституту — книгу, необхідну для викладання філософії у Studium Ruthenum.
Летіли роки. Любимський вже й перестав навідуватися до Піллера, а книжка дописувалася з уяви: деякі вістки доходили з Московії, та подробиці можна було тільки домислювати.
А там…
Березневого вечора 1801 року військовий губернатор Петербурга фон дер Пален, віце–канцлер Панін і колишній фаворит Катерини II Зубов попросилися до зацькованого страхом Павла І, що заховався од світу в неприступному Михайлівському замку, на прийом.
— Ваша величносте, — промовив Пален, — нам стало відомо, що в полку, який вас охороняє, готується протицарська змова.
Квадратове обличчя імператора взялося синіми плямами, він пронизливо завищав своє "молчать, молчать!", але страх з кожною секундою добирався дедалі ближче до його свідомості, а коли пройняв усього, цар прошепотів безпорадно:
— Що робити… Що робити?
— Завтра заарештовані мною змовники стоятимуть перед вами. А нині звеліть зняти караул, я виставлю свій.
Павло І погодився і, заспокоївшись, міцно заснув. Посеред ночі до царської спальні увійшли два чоловіки в цивільному. Вони розбудили імператора і, коли той прийшов до тями, подали йому аркуша чистого гербового паперу.
— Пишіть зречення, ваша величносте, — сказали незнайомі.
Дикий вереск пролунав у царській спальні й раптом приглух, якийсь час було чутно хрипіння, а потім усе стихло.
У коридорі перед дверима спальні стояли змовники, між ними — юний Олександр. Почувши здушений крик, престолоспадкоємець зрозумів, що сталося, і його почала трусити лихоманка.
Барон фон дер Пален узяв Олександра рукою за плече, потряс, мов хлопчиська.
— Візьміть себе в руки, ваша величносте, йдіть до Зимового палацу й починайте царювати.