Любимський надпив з келиха, спідлоба глянув на Розумовського, сказав:
— Наш дорогий король, вічна йому пам’ять, не зумів стати вище за корону, тобто обійтися без неї. Видно, звання короля може носити кожен, кому воно передається у спадок, звання ж людини можуть носити тільки вибрані.
— Не розумію вас, — насторожився Розумовський. — Невже вам, маркізові, не жаль… У ті злопам’ятні січневі дні навіть Польща вдягла жалобу.
— По собі вдягла жалобу, ваша світлосте, — кинув Огінський.
— Останнім часом, готуючись у дорогу і їдучи сюди, — провадив далі Любимський, — я мав час думати. Мені згадався один епізод з античної історії… Спартанський цар Феопомп по тому, як був запроваджений виборний орган — ефорат — для контролю влади, вернувся додому, і дружина сказала йому: "Ви залишите своїм дітям зменшену через вашу помилку владу". — "Правда, — відказав цар, — вона буде менша, зате міцніша". Крайня необмеженість влади, ваша світлосте, спричиняє крайні бунти. Гіркий досвід Франції повинен би примусити правителів дбати про те, щоб любов членів нації до батьківщини ототожнювалася з любов’ю до держави.
— Ну, ну, — похитав головою Розумовський, — як бачу, навіть аристократів торкнулося якобінство.
— Воно торкнулося усього світу, графе, а особливо нас, французів, і нам нині треба думати над тим, чому ми змушені були покинути батьківщину.
— Ця біда минеться, щезне, як мильна бульбашка, мосьє. Усі держави Європи солідаризуються перед загрозою розрухи, вони не залишать Францію в біді самотньою.
— О, ваша зворушлива турбота!.. Про Польщу, про Францію. А Франція, як бачите, бажає тієї самотності. Про це свідчить хоча б той факт, що вона так скоро вибила зі своїх земель пруссаків та австрійців, що йшли визволяти її від черні. Сама ж бо хоче дати раду у своїй хаті.
— Дивно чути від вас такі слова, маркізе, — дивувався Розумовський. — Адже не хтось там, а ви самі постраждали.
— Так, мені особисто було б вигідніше, коли б перемогли прусські війська. Проте, не оцінюючи подій з погляду свого становища, я повинен визнати за будь–якою нацією право робити у своєму домі свій лад.
— Панове, панове, — перебила розмову фрау Єлизавета, огортаючи грайливим поглядом французького гостя, — чи не можна б хоч хвилину без політики?
— Маєш рацію, люба, — Розумовський перехилив келиха. — Адже серед нас музики. Пане Людвігу, — звернувся до Бетховена, — продемонструйте нам своє уміння.
Бетховен підвівся, сів за клавікорда, і тиха кімната затремтіла від мажорних акордів, за якими покотилися у бойових ритмах маршові інтонації; гостей приголомшила розлючена музика, в якій відчувалися ноти Руже де Ліля і Мегюля46, але була ця імпровізація зовсім оригінальна, нова, вона бентежила й будила від сплячки.
Обличчя Бетховена почервоніло, він сам ще не усвідомлював, кого й куди кличе своєю музикою, власне творіння вихоплювало і його самого із застою й непевності, він грав і відчував, як від бадьорих звуків музики очищується душа, ніби залізо від окалини під молотом. В останньому акорді Бетховен закам’янів над клавішами, втонувши в бурі звуків.
До розхристаного юнака підійшов Огінський, обійняв його.
— Дякую, маестро. Тепер я знаю… Нині не до салонних мініатюр.
— П’ю за вас, пане Людвігу! — патетично вигукнув Розумовський. — Ваша музика запалює до бою. Я відрекомендую вас імператорові. Йому сподобається така музика.
— А він, бува, не злякається її? — спитав Огінський.
— О ні, австрійський імператор войовничий.
— А якщо така музика долине спершу до войовничих противників?
— І таке може статися, — погодився Розумовський. — Музика — не вірш, що має конкретного адресата… Але все залежить від пана Бетховена — кому він захоче присвятити свою музу. Та поки що йому без мецената не обійтися. Я послав би вас до Петербурга, юначе. Росія уміє шанувати таланти.
Бетховен мовчав. Озвався Любимський:
— Можливо, й так. Однак вона ще довго не знатиме, які таланти розцвіли, а які змарнувалися біля царських палаців…
— Ви надто ущипливі, маркізе, — скривився Розумовський. — Шукаєте у нас притулку, а…
— Я намагаюся бути справедливим. Втрата маєтку не повинна заважати дивитися на речі тверезо. Франція теж не краща: чи ж могли в ній жити Вольтер, Руссо?
— О, тепер могли б!
— Але вже немає їх… Я не ідеалізую Англію, проте у тій країні Ньютон був обсипаний нагородами ще за життя, а по смерті покладений до королівської усипальниці. Чи не так, пане Огінський? Ми ж не можемо подібним похвалитися. Наші королі й ваші царі, боячись світла, не раз убивали науку й мистецтво в зародку.
— Ви вчений? — запитав Розумовський.
— О ні, я був власником розважальних закладів у паризькому кварталі Маре, недалеко від тюрми Тампль…
Розумовський подумав, що маркіз просто знервований пережитим і тому такий колючий.
Фрау Єлизавета стояла перед Бетховеном, молитовно склавши руки, — упрошувала його заграти ще раз. Крізь білу туніку просвічувалися її голі плечі, глибоке декольте відкривало пишні груди, була вона вродлива й незмірно зваблива; Любимський дивився на неї, бачив її красу і дивувався, що більш його не ваблять навіть ці принади; графиня помітила погляд маркіза, примружила очі, але Павло не бачив цього натяку. Його просто більше не було в цих краях.
Бетховен відмовився грати. Любимський підвівся і промовив до Рішельє:
— Нам пора. Отже, я згоден поїхати на Азов до Петровська поглянути на той край, який ви хотіли б колонізувати французькими емігрантами. Я згодом дам про себе знати, і ми подамося до Петербурга на переговори з французькою общиною. Чи згоден граф Андреас видати мені документи на проїзд через Україну?
— Згоден, — відказав Розумовський. — Завтра ви їх отримаєте. Україна… Ледве–ледве пам’ятаю її. Наче в тумані… Там, у Батурині, доживає віку мій батько. Двадцять років не бачив його.
— Певно, пасічникує екс–гетьман, меди варить?
— Ви так добре знаєте звичаї того краю? Ба ні! Клопочеться над гербовником нашого роду. Дослідив, що генеалогія Розумовських йде від князя Богдана Ружинського, який у XVI столітті був запорізьким гетьманом. Не міг старий жити у столиці, все тужив за рідним краєм. Хотів було створити біля Аничкового палацу клаптик своєї Малоросії, садив тополі, верби, озера копав та все з України землекопів спроваджував, щоб мав із ким розмовляти по–своєму та міг слухати бандуру. А оце я попросив у Сенату, щоб прислали мені кріпаків на будівництво мосту через Дунай, то батько дізнався і послав до Відня хохлів з надією, що вони пригадають мені рідну мову. Старий він став…