Однак ті так звані "вечері з чотирьох курячих ніжок" у посольському домі були дуже популярні серед віденської знаті, а особливо серед чужинців — членів посольських місій та емігрантів, усяк бо хотів зблизитися з впливовим московським дипломатом, а ще побути в товаристві чарівної графині Розумовської. Бували тут і музики, митці та композитори. Вечері розпочиналися втаємничено, буцімто в секреті від Андрія Кириловича: хтось із гостей ставав на варту біля вхідних дверей і доповідав про прихід графа. Тоді заставлені столи швидко застеляли скатертинами, до кімнати пана Андреаса висилали посланця, що повинен був з ним пити вино, програвати йому в шахи і щось веселе розповідати. Коли до господаря повертався добрий настрій, він дозволяв знімати зі столів покривала, заходив до гостей, знайомився й іноді сам веселився з ними аж до ранку.
Сьогодні напросився розвеселяти графа Арман Рішельє45. Атакуючи противника, він бачив підступного чорного пішака, та вдавав, що не помічає його: Арманові потрібен добрий настрій господаря. Серед гостей графині присутній був багатий емігрант з Парижа маркіз Жюль де Ваттель, що хоче допомогти Рішельє здійснити його задум.
Нащадок знаменитого кардинала, запеклий рояліст, Арман Рішельє — колишній поручик драгунського полку, що стояв під Седаном, облишив службу, переконавшись у бездарності свого короля, який у жовтні 1789 році на вимогу Установчих зборів погодився переїхати з Версаля до Парижа. Він покинув маєток і виїхав до Австрії. Звідти перейшов до Суворова під Ізмаїл і відважно бився за наймогутнішу в Європі монархію, потім повернувся знову до Відня зі зухвалою ідеєю в голові. Московію наводнювали французькі емігранти, що проциндрювали своє золото в Петербурзі й Москві, Арман же бачив у них реальну контрсилу, що може вдарити по революції. Треба лише зібрати їх докупи. Він задумав за допомогою Розумовського поселити емігрантів у Новоросійському краї між Азовським морем і річкою Бердою, стати губернатором емігрантської колонії і створити французький ударний полк, який в авангарді московського війська вирушить на Париж, коли цариця розправиться нарешті з Польщею й вишле, як обіцяла, свої сили проти збунтованої французької черні. Гарячий прихильник династії Бурбонів шукав серед емігрантів, які пропливали через Відень, однодумців, проте даремно. Маєтні втікачі й думати не хотіли про подібне заслання, вони воліли товктися у Петербурзі біля двору, жирувати й розчинятися у чужорідному морі. А днями російський мандрівник Петро Капніст, з яким Арман познайомився ще у Франції, привіз до нього маркіза Жуля де Ваттеля, що хоче підтримати цей задум. Пан Андреас повинен видати йому проїзні документи до Новоросії.
У сусідній кімнаті притишено звучала музика, то фрау Єлизавета грала на клавікорді.
— Мат! — покотився густий сміх Андрія Кириловича, він підвівся з–за шахового столика — зараз відхилить двері до покою, де тихо сидять гості й, певно, не зводять очей з його дружини–красуні, й скаже своє: "Та вже Бог з вами!"
Арман Рішелье завбачливо заступив йому дорогу.
— Пане Андреасе, там сьогодні двоє із Франції, вони згодні мені допомогти.
— Та добре, добре, але спочатку я повинен їх побачити.
Обидва зайшли до зали, музика стихла, тендітна у прозорій білій туніці фрау Єлизавета, зробивши кокетливого кніксена, уклонилася графові, Розумовський поцілував її в щоку й попрямував до гостей.
— Барон Людвіг ван Бетховен, — підвівся червонолиций юнак із великою патлатою головою. — Клавесиніст… Проскочив через лінію фронту, коли французькі війська підступили до Бонну. Прошу вашого покровительства.
— Спочатку послухаю вас… — Розумовський підійшов до молодого чоловіка в довгому кунтуші з відкидними рукавами. — А–а, вітаю родаків! Ви давно з Польщі?
— Давно, — холодно відказав шляхтич. — Служба наша така. Дозвольте відрекомендуватися: неіснуючої Речі Посполитої надзвичайний і повноважний посол в Англії Міхал Огінський.
— Боже мій! Композитор Огінський? Чекайте, але ж до нас дійшла була чутка, що ви втопилися ще минулого року, перепливаючи Ла–Манш. Що за безглузді плітки?
— Я недавно читав в одній віденській газетці, що музика Огінський застрелився через нещасливе кохання. Проте я збираюся загинути на польській землі.
— Загинути?
— Або перемогти. Я приїхав до Відня, щоб розшукати Костюшка.
— Будьте розсудливі, пане посол, — Розумовський поклав на рамено Огінському руку, той делікатно звільнив себе від дружнього жесту. — Гарячі голови задумали залити ваш нещасливий край кров’ю замість скористатися з дружньої допомоги її величності. Польща, роз’їдена чварами, не в силі поки що сама встояти перед західними сусідами. Любіть її і дайте їй можливість зміцніти під скіпетром нашої цариці. Не вірте Костюшкові, вашмость, не слухайте лжепророків…
— Спасибі за пораду, пане Розумовський, — по худих щоках Огінського пробігли жовна. — Я зворушений вашою турботою про мій край. Але звідки у вас така впевненість, що царська неволя нам миліша від цісарської, наприклад? Ми не хочемо чинити жодної мирової з осадниками на своїй землі і будемо їх жертовники руйнувати.
— Ви прийшли до мене, щоб кинути виклик? — нахмурився Розумовський.
— Користуючись правом посольської недоторканності, яке ще охороняється в Австрії, я хочу через вас скласти свої посольські повноваження польському королеві, якого уряд Московії інтернував у Гродні, примусивши його підписати трактата про розподіл Польщі.
— Я перекажу, — коротко відказав Розумовський.
Поруч з Огінським стояли Павло Любимський і Петро Капніст.
— Маркіз Жюль де Ваттель, — поклонився Павло.
Розумовський переглянувся з Арманом Рішельє, той кивнув головою.
Фрау Єлизавета підпливла до чоловіка, узяла його під руку.
— Ох, нарешті закінчився цей нудний церемоніал знайомства. Андре…
— Так, так, дорога, звичайно! — махнув рукою Розумовський. — Розстеляйте столи, наливайте вина, Бог з вами. — Коли гості порозсідалися за столом, він підняв келиха, мовив до Любимського: — Вип’ємо за пам’ять вашого доброго короля. Стався жорстокий злочин, що забруднив літопис французької нації, до якої тепер зараховують пекельну орду черні.