Алімпія Голика: святий, глузливо посміхаючись, дивився в далину — на весняну землю, на мирних звірів, на тихі води — на той рай, якого йому, сильному світу цього, побачити не судилося.
— Ваше сіятельство… Ваше сіятельство! — чиєсь благальне скигління розбудило князя зі задуми, він глянув перед собою, на землі лежала пластом якась людина й тяглася руками до його ніг.
Потьомкін бридливо відкинув ногою плазуна.
Але той підвівся, вимащений у болото, й простягнув руки до вельможі:
— Ваше…
Князь сахнувся, він упізнав товстуна з обвислими жирними щоками — це був його колишній блазень Сенька Трещокін.
— Звідки ти тут узявся, огидо!
— Помилуйте, князю! Поверніть мене до себе… Я не хочу більше дворянства, блазневі краще живеться, ніж записаному до тих книг…
— Але що сталося, чого ти тут?
— Якби ви мені були тоді сказали: "Сенько, ти ще не знаєш, що дворянином не так легко бути. Там треба вміти триматися на людях, там треба бути готовим і до небезпек, а біля мене, дурний ти Сенько, ніхто нічого тобі не зробить: лай царя, хвали царя — блазневі все прощається, і їсти йому дають скільки захоче…" Чому ви мені цього не повіли, ваше сіятельство?
— Та чи скажеш ти, нарешті, дурню, яка нечиста сила тебе сюди принесла?
— Бомага, бомага прийшла зі Сенату, мене позбавили дворянства…
— За віщо?
— Супостати погубили. Прийшли вночі, відшмагали й розписку примусили написати, що мене бито. Зганьбив я, зганьбив дворянське звання… каюся. Вони, нехристи, ту мою розписку до Сенату послали, а оце недавно зі Сенату бомага прийшла, а в ній сказано, що я з дворянства виписаний, бо не може бути дворянином той, який признався, що його кріпаки відшмагали…
— Відшмагали, кажеш? — зареготав князь і подумав: "І мене теж, Сенько, виписано з книг, скінчилося наше…" — Відшмагали його, цяцю!
— Пожалійте бідолаху, князю, — далі благав Трещокін. — Ви ж мене блазнем сотворили, навчили діла, до якого я годжуся. Прийміть знову до себе, будьте милосердні, я ж їсти хочу!
— Всі хочуть їсти, Сенько. Але ти не знаєш одного закону: блазень може стати в нас дворянином, але дворянин, якого виписали з книг, хіба лише серед гівновозів пристанівок собі найде. Котися туди. І не побивайся; не ти один такий на світі.
Потьомкін сплюнув на Трещокіна і зайшов до палацу.
Із Галаца виїхала карета. Потьомкін у товаристві графині Браницької і старого доктора Массо, що тепер ні на хвилину не спускав ока з неврівноваженого пацієнта, рушив до Яс на мирні переговори.
У відкритому степу Потьомкін звелів зупинити карету. Він раптом зжовк, весь трясся у лихоманці, Браницька наказала машталірові повертати назад, просила князя сісти до карети, та він, не оглядаючись, пішов уперед сухими солончаками, машталір побіг за ним і зупинився на смерть переляканий: князь розпростер руки і, скрикнувши: "Тяжко мені!", упав обличчям на потріскану солону землю.
Розділ одинадцятий
Народ жадав крові. Не простої — королівської. Паризький квартал Маре стугонів під тисячами ніг, клекотів, ревів: народ хотів на власні очі бачити, як проллється на сніг кров вінценосця.
Озброєні гвардійці, стримуючи натовп, оточили подвійним ланцюгом монастир рицарів–тамплієрів, перетворений революційним урядом на тюрму. На подвір’я тюрми Тампль було дозволено увійти лише членам Конвенту й представникам чужих країн.
Посеред двору стояла нехитра, а все–таки своєю конструкцією продумана машина у вигляді рами з підвішеним угорі плоским лезом. Підніжжя рами дощане, з глибоким жолобом, куди повинна скотитися голова і стекти кров страченого.
— Хто винахідник цієї шибениці? — тихо спитав у Шарля Павло Любимський, не відводячи погляду від жолоба. — Яка педантичність…
— Жан Гільйотен, лікар.
— Лікар? Дивно… — Любимський глянув на Шарля, схопив поглядом ще кілька облич, він був уражений виразом безпощадності цих людей.
— Так, лікар, — відказав Шарль з притиском. — Цей винахід вилікує Францію. Якщо його запозичать інші народи, то поздоровшає світ.
— Можливо… А все–таки дивно, що лікар.
— Стаєте м’якотілими, козацькі нащадки, — Шарль скоса глянув на Павла. — А з м’якотілих легко робити фарш. Погляньте он на того чоловіка в коричневому сурдуті й високих ботфортах: він теж, як і ви, кривиться, дивлячись на винахід Гільйотена, і йому й на думку не спадає, щоб позичити цю машину в нас, повезти на свою батьківщину і приволокти до неї найбільшого злочинця його нації — короля.
— Хто він?
— Начальник Польського еміграційного центру генерал Костюшко.
— Це той, що прославився у війні американських штатів проти англійців? Що він тут робить?
— Той самий. Великий муж, гарячого запалу, неабияких військових здібностей, а розуміння революційних засобів у нього не вище, ніж у першого–ліпшого шляхтича. Приїхав просити в Конвенту грошової допомоги для повстання у Польщі. Дванадцять мільйонів ліврів просить. Це дуже велика сума, але Конвент відпустив би, якби…
— Якби що? — приквапив зацікавлений Павло, коли Шарль примовк.
— Костюшко готується до шляхетського повстання, так і сказав — за шляхетську рівність. Конвент не дасть ні гроша на таку революцію. Його запросили на страту нашого короля: може, зрозуміє, за кого і проти кого треба починати боротьбу.
Втім, серед гурту людей, що стояли на подвір’ї тюрми Тампль, прошелестіло: "Ведуть!". Усі повернули голови в бік темної нори, що пробила товщу мурів до тюремного черева; скреготнули ґратчасті ворота, стражники вивели під руки кволу людину в білому, у в’язня підгиналися ноги, і стуманіле його обличчя не виражало нічого, крім тупого тваринного страху. Людина в білому навіть не опиралася, коли її підштовхували до помосту гільйотини, коли зв’язували й клали вниз обличчям; хтось там щось говорив — певно, зачитували вирок, — потім почувся короткий пронизливий скрип, глухий стук, і голова страченого покотилася у жолоб.
Це відбулося надто просто у своїй жорстокості: січневого дня 1793 року був уперше стятий на європейському континенті король, Франція стала республікою, і Любимський подумав, що такі злочинці повинні виходити на плаху в порфірі, у тих регаліях, в яких вони коїли злочини, а не в одязі звичайного в’язня, до якого мимоволі виникає співчуття.