Петербурзька чернь, дізнавшись про нечуваний бенкет, на якому можливо буде наїстися, напитися, ще й отримати подарунки, зі самого післяобіддя юрмилася на Царициній луці й у Літньому саду: до столів поліція ще не допускала, бенкет почнеться, коли до Таврійського палацу завітає сама цариця.
Її величність не квапилася. Народ клекотів, а перед вечором уже сміливішав і нахабнішав. До юрби послали кріпаків–ріжечників у червоних каптанах, щоб ті розважали голодних грою на ріжках; подекуди збиралися гурти, і там уже розпивали своє, хміль додавав відваги, поліція пріла, стримуючи натиск, а цариця усе ще не з’являлася.
Терпець увірвався, коли смеркло. Стало безпечніше, можна було вже й кликнути до наступу на столи: у сутінках заводіїв не розпізнають; ніздрі лоскотав запах смаженої баранини, високі череп’яні кухлі з князівським напоєм нестримно вабили, у рундуках пишалися юхтові чоботи і ходаки з телячої сировиці, що будуть роздані задурно, а цариця й досі не приїхала, і хтось крикнув з натовпу:
— Давай жратву!
Зрушилася юрба, поліцаїв підім’яли під ноги, столи затріщали, голодний натовп гриз, хапав, шарпав усе, що потрапляло під руки, валилися рундуки, чоловіки дубасили кулаками один одного, верещали діти, лементували жінки; від Адміралтейства біг піднятий по тривозі новий загін поліції, у рух пішли піки, шпіцрутени, нагайки, розпачливий зойк ударився об стіни Зимового палацу, пролунали постріли, натовп у паніці почав розбігатися, затоптуючи в болото слабкіших; майдан миттю спорожнів — залишились на ньому лише ті, хто до безміру наївся потьомкінських пригощень, їх квапно тягли за ноги у завулки, скидали вбитих і потоптаних у рови; феєрверки зміями звивалися над Невою, а коли запала глупа ніч, з Двірцевої набережної при світлі факелів потяглися до Таврійського палацу червоні карети в гербах — то їхала сама матінка привітати звитяжця Другої московсько–турецької війни.
Франти в чорних оксамитових каптанах і лосиних панталонах, красуні зі зачісками, схожими на кошики, гвардійці в трикутних капелюхах, придворна знать з напудреними буклями — сотні гостей князя Таврійського поштиво розступилися, утворивши для її величності прохід через всю незмірно довгу залу до трону. Цариця йшла в супроводі статс–дам і юного пухкогубого фаворита Зубова; назустріч вийшов Потьомкін, високий і суворий, одягнутий у шарлатового кунтуша, слуги несли за ним важкого, обліпленого діамантами капелюха і фельдмаршальського жезла, увінчаного лавром; князь ішов гордо, пронизуючи злим оком гостей, та вже не млів перед ним жоден погляд, князь навіть зауважував в очах дворян глузливі блискітки, рука ще сіпалася, щоб мимохідь зірвати з грудей того чи іншого зухвальця ордена або хреста, та зробити цього Потьомкін нині вже не важився, бо назустріч йшла Катерина в супроводі ненависного Зубова, що не з його, князевої, волі вліз до царициного алькова, і про це знали всі тут присутні, а тому до нового фаворита були звернені запобігливі, поштиві й улесливі погляди.
Потьомкін ще не міг погодитися з тим, що його карта бита, він сподівався нинішньою помпезністю покорити зрадливу коханку, але з кожним кроком та надія згасала, і вбивав її не погляд Катерини, що повільно наближалася до нього, а зловтішний вигляд тисяч гостей, що вже не боялися князя. Він зрозумів, що цей бенкет буде в його житті останнім.
На хорах пролунала італійська кантата, і здригнувся Потьомкін, бо почулись йому в ній реквіємні ноти, і слова кантати стосувалися тільки його:
Що в багатстві й почестях,
Що в величності моїй?
Хто надоумив Сарті виконувати саме нині цей твір, ніби він заздалегідь підготувався до панахиди по своєму годувальникові? А хор ридав:
Коли жах діймає душу
Перед самотою…
Це йому співають лебедину пісню, зрозумів Потьомкін; він вклякнув перед царицею, припав до її руки, і вперше побачили ті, що протягом двох десятків років боялися ненависного Циклопа, сльозу на його обличчі.
Лакей підніс Катерині й Потьомкіну повні келихи вина, князь підвівся і чекав на останнє слово повелительки, він ще мав крихту надії, що й цього разу цариця здивує заздрісників несподіваною ласкою до старого друга, але її погляд був холодний, і вона сказала, підіймаючи келиха:
— П’ю за вас, вірний слуго імперії, звитяжцю й лицарю, і благословляю вас на дальші ратні подвиги. Думаю, що тільки ви, Григорію Олександровичу, можете довести до переможного кінця велику битву над Дунаєм. Бажаю вам щасливої дороги!
Вона надпила вина, віддала келиха лакеєві й, не оглядаючись, подалася у кінець зали, де стояв приготований для неї трон.
Натовп придворних ринув услід за нею й Зубовим, Потьомкін залишився сам. Він тримав у руках непочатого келиха, приглядався до рубінового напою, що переливався у світлі свічок кольорами найдорожчих коштовностей, і прошепотів:
— Чи є на світі людина, щоб була щасливіша за мене? Немає… У мене було все, чого бажав, мої бажання сповнялися ніби за допомогою чарів… Хотів чинів — мав чини, любив карти — програвав незліченні суми, бенкети давав величні, маєтків моїх не об’їдеш, ніхто не має стільки коштовностей, скільки маю їх я. Усі мої пристрасті сповнялися, наче в казці… — Він дивився на келиха, стискав його великою долонею; скло тріснуло, вино потекло по рукаві шарлатового кунтуша.
Та на це вже ніхто не звернув уваги.
Бенкет закінчився перед досвітком, Григорій Олександрович у чорній опанчі, накинутій на плечі, провів царицю до карети. Поцілував її в руку, вона підбадьорливо усміхнулася до нього, і він тепер уперше помітив, що в неї гнилі зуби; глянув на обличчя Зубова і зловтішно зрадів, що цей хлюст за владу і гроші мусить цілувати гнилозубого рота порфіроносної коханки. Карета рушила й зникла в темних провулках.
Потьомкін вдивлявся у сиву суміш темряви зі світлом, що залягла над містом, і йому згадався інший світанок, коли він, вахмістр кінної гвардії Преображенського полку, стояв на чолі свого плутонгу біля паперті церкви Різдва Богородиці і, сповнений зухвалих бажань, чекав на появу молодої цариці. Промайнуло, мов дим. Нема. Скінчилося. Глянув на сіре небо: далека передсвітанкова заграва вибілювала рідкі хмаринки, і враз він побачив видіння і злякався, що починає марити: між двома хмаринками на небі вимальовувалася голова апостола Петра, того самого, якого зрів на картині