— А ще в мене прохання до тебе і твоїх друзів: не розорюйте пташиних гнізд. Ось Микита, про якого ти розповів, фактично знищив двох журавлів. А цих птахів не так багато є. Та не лише цих. Кожну пташку треба, Олесю, оберігати. Ти зрозумів мене?
.— Зрозумів, Валентино Михайлівно.
— А якщо появиться пташеня, то не забудь мені сказати. Не забудеш?
— Ні, ні,— позадкував хлопець до дверей.— До побачення.
— До побачення, Олесю.
Вже гусенята почали лупитись, вже для Олеся в школі канікули настали, а журавленяти все не було.
Одного ранку, коли Олесь збирався гнати пасти корову, він почув у сінях незвичайний протяжний писк. Коли підбіг до гусячого гнізда, то голосно скрикнув:
— Мамо, мамо! Журавленя!
Мати вискочила з кухні ї аж сплеснула руками:
— І справді журавель!
Пухнасте довгоноге пташеня сиділо зверху на гусці. Мати схопила журавля в руки, похукала на нього і понесла до ящика, де вигрівалися гусенята.
— Мамо, дайте потримати журавлика, — попросив Олесь.
— Не можна, сину, він ще дуже кволий.
— А журавлик буде жити?
— Хіба я знаю?
— Чим ми його годуватимем?
— Тим же, що й гусенят.
— Мамо!
— Чого ще?
— То ви догляньте журавлика.
— Іди, хлопче, поки добра. Бо як Лиска шкоди наробить...
— Не Лиска, а Ракета.
— Ти ще тут крутишся?
— Іду вже, йду.
Нехотя ступив Олесь босими ногами на холодний від щедрої роси спориш, що ним, наче пухнастим килимом, було встелене все подвір'я. Відчинив хвіртку, вигнав корову на вулицю. Далеко за горбом повільно виповзало сонце. Показався червоний краєчок, який швидко зростав, аж поки не округлився і не повис у притуманеному повітрі, наче великий розпечений залізний круг. Той круг з хвилини на хвилину білішав, піднімався над горбом, зменшувався у розмірах, засіваючи принишклу землю світлом і теплом.
Коло своїх воріт, як завжди, на Олеся чекав його друг Андрій. Він збивав батіжком кропиву і будяки, що розкошували під плотами вздовж вулиці, а тим часом коза сперлася на пліт і обскубувала листя з ясена.
— Що ти робиш, Венеро?!—гукнув Андрій, відганяючи козу від дерева.
Олесь засміявся:
— Вона ближче до неба пнеться, бо її тезка десь там крутиться.
— А твоя Ракета суне, наче динозавр.
— То й що? Зате у мене журавленя вилупилося,— з гордістю сказав Олесь.
— Невже?
— Правда.
— Яке ж воно?
— Чудернацьке таке, довгоноге. І пищить.
— Давай поженемо пасти на долину,— запропонував Андрій.— Там і жаб наловимо твоєму журавленяті.
— Хіба такий маленький їстиме жаб? — недовірливо запитав Олесь.
— А ти як думав? — впевнено відповів Андрій.— Жаби для журавлів і лелек — то найперша їжа. Як манна каша для малюків.
— Ти звідки знаєш?
— У книжці читав.
Хлопці завернули корову і козу до невеликої річки, що в'юнилася по неширокій заболоченій долині.
* * *
Ледь сонце повернуло до заходу, як Олесь був уже вдома. З ним прийшов Андрій, тримаючи зав'язану майку, в якій щось вовтузилося.
— Ти чого так рано припудив корову? — здивувалася мати.
— Хіба це рано? — буркнув хлопець.— Он сонце покотилося за дядькову смереку. То вже й ніч скоро.
— Де ти пас Лиску, що в неї боки позлипалися?
— Вона ще води не пила,— заспокоїв матір Олесь.— А коли нап'ється, то побачите, як у Ракети боки роздадуться. Як бочка буде. Вона така в нас.
— Жени вже її до хліва, най хоч бур'яну поїсть.
— Мамо, журавлик живий?
— Живий, живий твій журавлик,— відповіла мати, беручи відра і коромисло.— Там такий непосидючий, що два рази з ящика вискакував.
— Тітонько, можна на журавлика подивитися? — несміливо попросив Андрій.
— А чого ж не можна? Тільки не задушіть.
Хлопці побігли до хати. Поки Олесь обережно виймав з ящика журавлика, Андрій, кинувши свою ношу на підлогу, розв'язав майку і витягнув за ногу зелену жабу.
— їж, маленький,— підніс Андрій жабу пташеняті до дзьоба.— їж.
Але журавель байдуже сприйняв подарунок і тільки хитав дзьобатою головою.
— Ось бачиш, він не їсть жаб,— промовив Олесь.— Даремно старалися.
— Повинен їсти. Я йому зараз меншу витягну. Андрій кинув жабу на підлогу і знов схилився над вузликом.
У цей час до хати ввійшла мати. Біля порога вона наступила босими ногами на жабу і злякано скрикнула:
— Ой, що це?
З несподіванки Андрій випустив з рук майку, а Олесь пригорнув журавлика до грудей.
— Чи ви при розумі? — позадкувала мати до дверей, бо по всій підлозі вже плигали зелені плескаті жаби.
— Це для журавлика,— белькотів Олесь.
— Жаби не кусаються, тітонько,— запевняв Андрій.— Вчителька казала, що вони корисні, бо комарів і мух ловлять.
— Ось що, хлопці,— отямившись, промовила мати.— Через хвилину щоб і вас, і жодної жаби в хаті не було.
Мати суворо глянула на Олеся і вийшла. Андрій кинувся ловити жаб, але вони вже порозлазились по кутках і хтозна-де ділися. Тільки одна дурненька чогось плигала на стіну: мабуть, вирішила, що потрапила в яму.
— Через твоїх крякавок мені сьогодні буде,— буркнув Олесь.
— А твоїх тут нема? — огризнувся Андрій.— Разом ловили.
— Навіщо ж ти висипав їх на підлогу?
— Самі повилазили.
— Бо не треба гав ловити.
— Якщо ти такий розумний, то лови сам! — образився Андрій, кинув майку серед хати і пішов.
Олесь обережно опустив журавля в ящик і викинув через відчинене вікно крякавку, що плигала на стіну.
Ще тиждень після того мати вимітала з кутків очманілих жаб.
* * *
А журавель ріс, вбирався в пір'я. Поки він був малий, вчителька біології Валентина Михайлівна кілька разів заходила, розказувала, як його доглядати, годувати. Назвав Олесь свого вихованця Журавкою.
Вранці, коли Олесь ще спав, птах заходив з сіней до кімнати і курликав йому над головою. Якщо той не хотів вставати, то журавель своїм довгим дзьобом стягав ковдру на підлогу. Хлопець уже знав, що в такому випадку негайно треба вставати, коли не хочеш мати синців на тілі. А ще полюбляв Журавка скубати Олеся за біляву чуприну.
Олесь вмивався, а птах підходив до відра, опускав туди рудувату голову і бризкав водою на своє сіре вбрання.
Снідали вони разом: Олесь — за столом, а журавель — поруч, на підлозі, з глибокої каструлі.
Так було кожного дня...
Потім вони йшли вулицею: попереду — корова Ракета, а позаду — Олесь і Журавка. Ім'я сподобалось журавлеві, і він завжди відгукувався на голос хлопця.