Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненажерливих дітей. Ще й не було видно матері, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч. Ластівки давали їсти малятам по черзі: спочатку крайньому, політають, політають і другому принесуть чогось смачного, і так кожному. Жодного разу одне й те ж пташеня не одержало підряд дві порції.
На наших очах ластів'ята вбралися в пір'я, виросли. Частенько вони висувалися з гнізда. Коло дзьобиків меншали заїди, а на шийках знизу відростало темно-буре пір'ячко. Такі вони були забавні, що сусідська дівчинка Таня щодня щебетала:
— Ластів'ята, ластів'ята, покажіть нам оченята.
З усіх будинків збігалися до нас діти, щоб помилуватися чорноокими пташенятами.
Якось на березі моря я збирав різноколірні камінці для акваріума, як підбігла радісна Таня і крикнула:
— Ластів'ята фіззарядку роблять!
— Невже? — не повірив я дівчинці.
— Ходи подивишся.
Ми обережно підкралися до будиночка і, затамувавши подих, почали стежити, як пташеня, вчепившись лапками за краєчок гнізда, залопотіло крильми. Та так швидко, що ледь не зірвалося.
Я дивився на ті вправи малят, і на серці ставало неспокійно, бо знав, що скоро, дуже скоро вони покинуть рідне гніздо. А ми звикли до них, як до рідних.
Одного дня, після обіду, ластів'ята вилетіли з гнізда і почали кружляти в лазуровому небі. Батьки кидалися то до одної дитини, то до другої, ніби хотіли підтримати їх, підставити свої дужі крила, коли малі втомляться. А ластів'ята, відчувши волю і силу, то падали над морем, то невміло ще злітали догори, аж поки не зникли з очей...
Вже зайшло сонце, коли з'явилися ластівки-батьки. Вони кликали ластів'ят, близько підлітали до гнізда, шугали понад землею і морем. Але діти до гнізда не повернулися. Не повернулися і батьки...
Аж наступної весни, коли сонячними іскрами заграє море, в гнізді знову буятиме життя. Може, прилетять ті, що будували кубельце, а може, котресь із ластів'ят.
ЖУРАВКА
Олесь вихором увірвався на подвір'я. Перелякані кури порозбігалися хто куди. Хлопець, притримуючи рукою щось за пазухою, шмигнув за хату, присів навпочіпки перед купою битої цегли, швидко розгорнув її і витяг невелику дерев'яну скриньку. Зняв кришку і усміхнувся: там були пташині яйця.
— А це буде восьме,— прошепотів Олесь сам до себе і поліз рукою за пазуху.
Незчувся, як за спиною появилася мати.
— За тобою вовки гналися?
— Га? — злякано зиркнув хлопець на матір, затуляючи спиною скриньку.
Вилинялі на сонці материні темно-русі брови зійшлися на переніссі.
— Що там у тебе? — нагнулася вона над хлопцем.
— Нема нічого.
— Витягуй!
— А бити не будете? — боязко кліпнув очима Олесь.
— Я довго ще стоятиму? — гримнула мати. Хлопець витяг з-за пазухи брудну тремтячу руку. На
долоні лежало велике зеленувато-буре яйце з темними цятками.
— Людоньки, це ж ти якого птаха розорив гніздо? — скрикнула мати.— Чого мовчиш? Чи заціпило тобі?
— Микита каже, що то журавлине,— тихо буркнув Олесь, не піднімаючи голови.
— Журавлине? — аж кинулася мати.— Де ж ти його надибав?
— То Микита...— шморгнув кирпатим носом Олесь.
— Патоньку мій, що ж це робиться?! Справді, ніби пара журавлів кружляла над болотом. Кажи, лобуряко, де взяв яйце?
— У Микити за ножика виміняв,— пробелькотів хлопець.— У нього було два яйця. Одне він уже видув, а це...
— А Микита де взяв яйця?
— На купиння лазив... Він примітив, де журавлі сідали. Спочатку на човні плив, а потім на дошках плазував. Це далеко.
— На купиння?
— Ага.
— А ти чого там був? І ти лазив?
— Ні, мамо.
— Дивись мені, хлопче! А що то за скринька в тебе?
— Колекцію збираю.
— Яку?
— Пташиних... яєць,— видавив із себе Олесь.— Дивіться, всього сім, а в Микити — повна скринька шкаралуп.
— Це ви стільки пташок занапастили?
— Я віднесу Микиті,— зарюмсав Олесь.— Він у гніздо покладе.
— Не смійте більше на купиння ходити! — гримнула мати.— Дай сюди яйце. Ото горенько. Що ж з ним робити? Може, під гуску підкинути? Якраз сидить з учорашнього дня. Попробую. Вигріває ж курка качат...
— І журавлик вилупиться?
— Хіба я знаю? Попробую.
Мати пішла до сіней, де у великому плетеному з лози кошику сиділа гуска. Звідти висунулася сіра голова з довгим дзьобом і погрозливо засичала. ОО — Не гнівайся, гусонько, що турбую,— ласкаво погла-
дила мати гуску по голові.— Сиди, сиди, люба, я під тебе
(¿7 ще одне яйце підкину.
Хлопець чекав, поки мати гомоніла до гуски. Він знав, ^ ^ що не забудеться йому ні купиння, де торік загрузло теля і втонуло, ні розорене гніздо журавля.
— Чого стоїш, лобуряко? Чекаєш, щоб прут проїхався по спині?
— Та чекаю ж,— погодився Олесь.
— Пообідаєш і сядеш уроки вчити.
Олесь з вдячністю подивився великими синіми очима на матір і полегшено зітхнув.
Щодня Олесь заглядав до гуски. Йде. до школи — і за двері, повернеться додому — і знову до гнізда. До його відвідин навіть гуска звикла, бо й сичати перестала.
Якось хлопцеві приснився журавель: цибатий, довгошиїй, з пухнастим хвостом. Точнісінько такий, якого здалека бачив колись на болоті.
Олесь навіть наважився підійти до вчительки Валентини Михайлівни. Вона була сама в біологічному кабінеті.
— Добрий день, Валентино Михайлівно.
— Добрий день,— відповіла вчителька.— Заходь, чого ж ти стоїш на порозі?
— Я хотів запитати...
— Ти в другому чи третьому класі?
— У другому.
— Як же тебе звати?
— Олесем.
— Що ж ти хотів запитати, Олесю?
— Чи може гуска вигріти журавля з яйця? — випалив одним духом Олесь.
Валентина Михайлівна пильно подивилася на учня, задумалась. Потім почала міркувати вголос:
— Розміром у гуски й журавля яйця майже однакові, тривалість інкубації яєць гусей — двадцять дев'ять днів. Мабуть, так само буде і в журавлів.
Вчителька помовчала трохи і запитала:
— А чого ти питаєш, Олесю?
І хлопець, збиваючись, розповів про журавлине яйце. Валентина Михайлівна уважно вислухала його і сказала:
— Журавлі зараз дуже рідкісні птахи. Мати добре зробила, що підклала яйце під гуску. Може, й справді вилупиться журавель. Все можливе, Олесю. Тільки не чіпайте гуску, хай посидить на день-два більше. Отак і передай мамі.
— Добре,— радісно блиснув очима хлопець.