Та ось під крилом дракона з'явилися Кругосвітні гори, давнє творіння Великого Чарівника Гуррікапа. Непрохідиий хаос гірських пасм і глибоких долин з не звіданими ще таємпицями прослався внизу. Енні з Тімом здивовано думали про те, які вправні та моторні були їхні механічні мули, що зуміли подолати такі перешкоди. Сміючись, хлопчик і дівчинка дали одне одному слово віднині пересікати Кругосвітні гори тільки на драконах або, в крайньому випадку, на гігантських орлах, схожих на того, котрого вони зустріли під час минулої подорожі.
Засніжені вершини і льодовики пропливали внизу, не засліплюючи людського зору. їхню білизну і блиск скрадав шар Жовтого Туману, що звисав над горами. Правда, тут він не заважав видимості.
Зовсім інше чекало наших героїв, коли вони опинилися над Чарівною країною. Сам по собі туман не був таким уже і густим, але з висоти, на якій летів Ойххо, землі зовсім не було видно. Могутній ящер посилено змахував крильми, але жовта імла оточувала дракона зусібіч, і здавалося, що він зовсім не рухається.
Кагги-Карр і Артошко заговорили ще в той час, коли Ойххо летів над горами. Вміння ворони говорити дуже і дуже знадобилося нашим мандрівникам. Адже Кагги-Карр вздовж і впоперек пролетіла усю Чарівну країну і чудово її знала. Вона вибралася з кабіни, всілася на голову Ойххо і почала подавати йому команди.
Найперше Кагги-Карр запропонувала драконові знизитись і йти над землею бриючим польотом. Виринули з пітьми контури наземних предметів, і можна було визначити правильний напрям руху.
— Праворуч! Прямо! Ліворуч! — командувала ворона, і Ойххо слухняно виконував її накази.
Пасажири дивилися вниз. Енні сплеснула руками і гірко заплакала. Що сталося з Чарівною країною? Де веселі лужки, вкриті високою травою і прекрасними квітами? Де густа трава зелених гаїв, в якій ховалися соковиті спілі плоди і стрибали з гілки на гілку різнокольорові папуги, перегукуючись дзвінкими голосами? Все внизу було одноманітне і мертве.
Просторі галявини були вкриті снігом, лапатий сніг лежав на голих гілках дерев, холодний вітер переганяв з місця на місце купи зледенілого листя. Ніде ні звіра, ні птаха, а золоті і срібні рибки сховалися під кіркою льоду, що вкрив прозорі річечки.
Навіть Фараманта вразила картина суцільного запустіння, яка відкрилася перед ними. Всього шість днів тому покинув він Чарівну країну, відправившись за гори, а які зловісні переміни сталися в ній за ці дні! Яку владу дістала зима над природою колись світлого, сонячного краю!
Неподалік промайнула серед лісу довга гладка смуга. Зірка Кагги-Карр вгадала в ній дорогу, викладену жовтою цеглою, хоча вона і була занесена снігом.
— Вперед і ліворуч! — наказала вона драконові. — Тепер ми не зіб'ємося з дороги.
Ойххо почав набирати швидкість, але несподівано на дорозі вигулькнула гігантська фігура в синій мантії, що яскраво виділялася на фоні білого снігу. Фарамант схопив Чарлі Блока за руку і здерев'янілим від жаху язиком пробурмотів:
— Арахна!
Чарівниця прилетіла до країни Жуванів потішитися справою рук своїх. Вона йшла юрогою, викладеною жовтою цеглою, тримаючи під пахвою згорнутий килим-самоліт, і дико реготала від задоволення. Насилаючи на Чарівну країну Жовтий Туман, вона сама не думала, що це буде мати такі згубні наслідки. Чаклунка реготала і звуки її голосу лунали серед оголеного лісу, як перекати грому.
Незабаром зловісна фігура Арахни залишилася позаду, і знову все стало порожньо і тихо внизу.
Несподівана зустріч показала Чарлі Блеку, якою тяжкою буде боротьба зі злою чарівницею, наділеною такими велетенськими розмірами. Однак це не злякало одноногого моряка, а тільки надихнуло його на жорстоку, найбезпощаднішу боротьбу з чаклункою.
— Зачекай, клята, — бурмотів капітан, — ось напущу на тебе Тіллі Віллі, то і сама застрибаєш від страху, клянуся тайфунами східних морів!
— Що ти кажеш, дядьку Чарлі? — здивувалася Енні. — Хіба може наш маленький божок налякати такого велетня, як Арахна?
— Нічого, дівчинко, не спіши, всьому свій час! — посміхнувся Чарлі.
Вранці наступною дня дракон опустився на центральній площі Смарагдового міста.
ВЕЛИКА РАДА
рибуття Чарлі Блека і дітей стало великим святом для жителів Смарагдового острова. Місто втратило свою колишню величність: дахи та бруківка вкрилися снігом, і на них уже не сяяли смарагди; фонтан на площі висох; у жовтій імлі яскраві барви будинків зблякли.
Та чутка про прибуття Велетня із-за гір, що миттю поширилася містом, справила магічний вилив. Холод, який щодня посилювався, змушував городян збиратися гуртами. В палаці Страшила, де Лестар зумів якось налагодити центральне опалення, знайшли притулок жінки з дітьми, старі люди. Кому не знайшлося місця в палаці, ті збиралися в маленьких кімнатах, намагаючись зігріти їх теплом своїх тіл. З дому люди виходили тільки за крайньої необхідності, якщо, наприклад, випадала черга відправлятися в ліс по дрова для палацу. Тоді лісоруби натягували на себе весь одяг, який мали.
Але тепер і старі, і молоді висипали на площі і вулиці міста, вгору злітали капелюхи, лунали захоплені вигуки на честь Велетня із-за гір і двох відважних дітей, його супутників. Наївним людям здавалося, що справи їхні негайно стануть поліпшуватися, що ось-ось настане порятунок. Однак до порятунку було далеко. Як і раніше, пішоходи пересувалися у вузькому колі видимості, раз у раз підходили до стовпів з дорожніми вказівниками й читали написи; як і раніше, роти в них були закриті листям рафалоо, а очі захищені окулярами з наочниками. І на довершення всього цей незвичний виснажливий мороз, що проймав наскрізь.
Зустрічаючи бажаних гостей, Страшило вийшов з палацу, і це було відмічено в літописі як знак небувалої почесті, яку виявляв коли-небудь відвідувачам Правитель Смарагдової країни. Більше того обняв Енні своїми слабкими руками. Страшило зробив кілька на якогось старовинного танцю, приспівуючи:
— Егей-гей-гей-тей-го, я знову-знову-знову з Енні!
Але про цей останній факт літопис соромливо промовчав: не варто відкривати нащадкам маленькі слабкості такого чудового державного діяча, яким був Страшило Мудрий.