— В гостях у мексіканського консула. Він мешкає на Італійському бульварі.
— Ви там і вечеряли?
— Еге ж, у товаристві дванадцяти осіб, які можуть це підтвердити.
— І о десятій вечора ви були ще там?
— Не тільки о десятій вечора, але й о другій годині иочі. Ви можете це легко перевірити.
Побачивши на столі тацю з пляшками пива та бутербродами, він дуже здивувався:
— Хотів би я знати…
— Стривайте. Я теж поспішаю, і, повірте мені, не менш, як ви, але вам доведеться розповісти все по порядку. Отже, вчора ввечері ви залишили свою машину на Італійському бульварі?
— Ні. Ви знаєте краще за мене, що там залишити машину не можна.
— А де вона стояла, коли ви бачили її востаннє?
— На Вандомському майдані. Там відведено спеціальну стоянку для пожильців готелю "Ріц". Звідти до мого приятеля-консула лише кількасот кроків. Я пішов до нього пішки.
— Ви не залишали його квартири?
— Ні.
— Але вам дзвонили по телефону.
Він не сподівався, що це було відомо комісарові.
— Так. Мені зателефонувала одна моя — знайома.
— Знайома, прізвища якої ви, ясна річ, не назвете? Це часом не пані Йонкер?
— Можливо, що й вона. Йонкерів я добре знаю..
— А коли ви повернулися до готелю, то не помітили, що вашої машини на місці немає?
— Як і більшість пожильців, я користуюся виходом з вулиці Камбон.
— Ви знайомі зі Стенлі Гобсоном?
— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання, мосьє Мегре, аж поки не довідаюся, що саме ви намагаєтеся мені пришити.
— Сталося так, що дехто з ваших друзів зайшов у конфлікт з правосуддям.
— Що за друзі?
— Приміром, Норріс Йонкер. Певна річ, ви мали з ним якісь справи. Чи то купували в нього картини, чи то їх йому продавали.
— Передусім я не комерсант, а мистецтвознавець. Музеї та й приватні особи часом повідомляють мене більш-менш конфіденційно, що їм потрібна та чи та картина. Певного художника, певної цінності, певної доби. Якщо під час моїх подорожей я довідуюся, що потрібна картина десь продається, то доводжу це до відома моїх замовників.
— Без комісійних?
— Це вже не ваш клопіт. Податкові інспектори в моїй країні цілком справляються зі своїми обов'язками.
— Звичайно, ви не здогадуєтеся, хто міг украсти вашу машину? До речі, де був ключ? Чи не в своєму гнізді?
— В кишеньці на дверцях. Я завжди залишаю його там, бо інакше, з моєю неуважністю, боюся загубити.
Почувши якийсь шум у коридорі, Мегре нашорошив вуха. Взагалі він провадив цей допит досить невпевнено, немов між іншим.
Мабуть, це помітив і сам Голлан, бо зненацька промовив:
— Тепер, сподіваюся, я можу піти пробачитися перед дамою, яку я запросив на вечерю?
— Зачекайте, шановний. Боюся, що ви мені ще будете потрібні.
З коридора долинули кроки, відчинилися і зачинилися двері, в інспекторській заговорила якась жінка.
"Це був вечір грюкання дверима", — небезпідставно казатиме потім Мегре.
— Зайди на хвилинку до мене, Жанв'є. Було б нечемно з нашого боку залишати містера Голлана на самоті. Що він потім скаже про французьку гостинність? Адже ми вже й так зіпсували йому вечерю. Нехай хоч підживиться бутербродом.
Кілька чергових інспекторів, серед них і гордий зі свого успіху Лагрюм, кидали цікаві погляди на чарівну молоду дівчину, одягнуту в синій костюм. Вона жваво позирала на те, що відбувалося навколо неї.
— Здається, ви комісар Мегре? Я бачила вашу фотографію в газетах. Скажіть хоч ви — він вмер?
— Ні, мадемуазель Ож'є. Інспектора Лоньйона тяжко поранено, але лікарі сподіваються його врятувати.
— Це він розповів вам про мене?
— Він поки що неспроможний говорити і, певно, озветься не раніше, як за кілька днів. Пройдіть, будь ласка, зі мною.
Він завів дівчину до невеличкого кабінету і зачинив двері.
— Сподіваюся, ви мене зрозумієте, коли я скажу вам, що зараз дорога кожна хвилина. Тому я не проситиму. вас розповісти все детально. Ми повернемося до цього пізніше. Зараз я хотів би, щоб ви відповіли на? кілька запитань. Це ви повідомили інспектора Лоньйона, що в будинку навпроти діються дивні речі?
— Ні. Я нічого такого не помічала. Хіба що ввечері в малярні часто допізна горіло світло.
— Як він з вами познайомився?
— На вулиці. Він підійшов до мене, коли я поверталася додому. Сказав, що йому треба перебути кілька вечорів у моїй квартирі, щоб за кимось постежити. Потім показав свій нагрудний знак і посвідчення. Це мене не дуже переконало, і я вже хотіла була подзвонити до поліції.
— І що вас від цього утримало?
— У нього був аж надто сумний вигляд. Він сказав, що йому в житті ніколи не щастило, та, коли б я йому допомогла, все могло б змінитися, бо він напав на дуже важливу справу.
— Він не сказав, на яку саме?
— Першого вечора ні.
— Ви залишалися першого вечора з ним?
— Еге ж, принаймні якийсь час. Ми сиділи потемки. Там, у малярні навпроти, трохи не сходяться завіси, і крізь шпарину подеколи можна було бачити чоловіка з пензлем та палітрою в руці.
— Він був одягнутий у біле? А навколо голови щось схоже на тюрбан?
— Саме так. Мені стало смішно, і я сказала, що він схожий на привида.
— Ви бачили, як він малював?
— Одного разу бачила. Того вечора його мольберт стояв якраз навпроти шпарини. Він малював, як навіжений.
— Що значить "малював, як навіжений"?..
— Не знаю. Мені чомусь здалося, що він скажений.
— У малярні ще хтось бував?
— Молода жінка. Вона роздягалася. Точніше, він зривав з неї одяг.
— Висока брюнетка?
— Я знаю пані Йонкер. Це була не вона.
— Пана Йонкера ви теж бачили?
— Тільки не в малярні; Там я бачила одного разу іншого чоловіка. Вже не молодого, геть-геть лисого.
— А що відбулося вчора увечері?
— Я дуже втомилася на роботі й рано лягла спати. Взагалі ви навіть не уявляєте собі, яка в мене важка робота. Особливо перед святом, коли доводиться працювати мало не до ранку.
— Лоньйон сидів у вітальні?
— Так. Ми кінець кінцем чудово з ним порозумілися. Він ніколи не намагався до мене залицятися і ставився дуже лагідно, як батько. Іноді, щоб мені чимось віддячити, він приносив букетик фіалок або плиточку шоколаду.
— О десятій ви вже спали?
— Я вже була в ліжку, але ще не заснула. Читала газету. Він постукав, убіг до моєї спальні й сказав, що є новини. Він був дуже схвильований. Так я дізналася, що художника вивезли з будинку. Мосьє Лоньйон не сподівався, що це станеться так швидко, і не встиг спуститися. "Дарма, я ще трохи почекаю. Можливо, хтось із них повернеться…" І він знову пішов до свого вікна, а я заснула. Розбудили мене постріли. Я виглянула на вулицю — нікого. Тоді я висунулася з вікна і просто на бруківці побачила тіло. Я ще не знала, що робитиму далі, але почала одягатися. Потім прибігла консьєржка і сказала, що сталося.