Жовтий "Ягуар"

Страница 29 из 32

Жорж Сименон

— В гостях у мексіканського консула. Він мешкає на Італійському бульварі.

— Ви там і вечеряли?

— Еге ж, у товаристві дванадцяти осіб, які можуть це підтвердити.

— І о десятій вечора ви були ще там?

— Не тільки о десятій вечора, але й о другій годині иочі. Ви можете це легко перевірити.

Побачивши на столі тацю з пляшками пива та бутербродами, він дуже здивувався:

— Хотів би я знати…

— Стривайте. Я теж поспішаю, і, повірте мені, не менш, як ви, але вам доведеться розповісти все по порядку. Отже, вчора ввечері ви залишили свою машину на Італійському бульварі?

— Ні. Ви знаєте краще за мене, що там залишити машину не можна.

— А де вона стояла, коли ви бачили її востаннє?

— На Вандомському майдані. Там відведено спеціальну стоянку для пожильців готелю "Ріц". Звідти до мого приятеля-консула лише кількасот кроків. Я пішов до нього пішки.

— Ви не залишали його квартири?

— Ні.

— Але вам дзвонили по телефону.

Він не сподівався, що це було відомо комісарові.

— Так. Мені зателефонувала одна моя — знайома.

— Знайома, прізвища якої ви, ясна річ, не назвете? Це часом не пані Йонкер?

— Можливо, що й вона. Йонкерів я добре знаю..

— А коли ви повернулися до готелю, то не помітили, що вашої машини на місці немає?

— Як і більшість пожильців, я користуюся виходом з вулиці Камбон.

— Ви знайомі зі Стенлі Гобсоном?

— Я відмовляюся відповідати на ваші запитання, мосьє Мегре, аж поки не довідаюся, що саме ви намагаєтеся мені пришити.

— Сталося так, що дехто з ваших друзів зайшов у конфлікт з правосуддям.

— Що за друзі?

— Приміром, Норріс Йонкер. Певна річ, ви мали з ним якісь справи. Чи то купували в нього картини, чи то їх йому продавали.

— Передусім я не комерсант, а мистецтвознавець. Музеї та й приватні особи часом повідомляють мене більш-менш конфіденційно, що їм потрібна та чи та картина. Певного художника, певної цінності, певної доби. Якщо під час моїх подорожей я довідуюся, що потрібна картина десь продається, то доводжу це до відома моїх замовників.

— Без комісійних?

— Це вже не ваш клопіт. Податкові інспектори в моїй країні цілком справляються зі своїми обов'язками.

— Звичайно, ви не здогадуєтеся, хто міг украсти вашу машину? До речі, де був ключ? Чи не в своєму гнізді?

— В кишеньці на дверцях. Я завжди залишаю його там, бо інакше, з моєю неуважністю, боюся загубити.

Почувши якийсь шум у коридорі, Мегре нашорошив вуха. Взагалі він провадив цей допит досить невпевнено, немов між іншим.

Мабуть, це помітив і сам Голлан, бо зненацька промовив:

— Тепер, сподіваюся, я можу піти пробачитися перед дамою, яку я запросив на вечерю?

— Зачекайте, шановний. Боюся, що ви мені ще будете потрібні.

З коридора долинули кроки, відчинилися і зачинилися двері, в інспекторській заговорила якась жінка.

"Це був вечір грюкання дверима", — небезпідставно казатиме потім Мегре.

— Зайди на хвилинку до мене, Жанв'є. Було б нечемно з нашого боку залишати містера Голлана на самоті. Що він потім скаже про французьку гостинність? Адже ми вже й так зіпсували йому вечерю. Нехай хоч підживиться бутербродом.

Кілька чергових інспекторів, серед них і гордий зі свого успіху Лагрюм, кидали цікаві погляди на чарівну молоду дівчину, одягнуту в синій костюм. Вона жваво позирала на те, що відбувалося навколо неї.

— Здається, ви комісар Мегре? Я бачила вашу фотографію в газетах. Скажіть хоч ви — він вмер?

— Ні, мадемуазель Ож'є. Інспектора Лоньйона тяжко поранено, але лікарі сподіваються його врятувати.

— Це він розповів вам про мене?

— Він поки що неспроможний говорити і, певно, озветься не раніше, як за кілька днів. Пройдіть, будь ласка, зі мною.

Він завів дівчину до невеличкого кабінету і зачинив двері.

— Сподіваюся, ви мене зрозумієте, коли я скажу вам, що зараз дорога кожна хвилина. Тому я не проситиму. вас розповісти все детально. Ми повернемося до цього пізніше. Зараз я хотів би, щоб ви відповіли на? кілька запитань. Це ви повідомили інспектора Лоньйона, що в будинку навпроти діються дивні речі?

— Ні. Я нічого такого не помічала. Хіба що ввечері в малярні часто допізна горіло світло.

— Як він з вами познайомився?

— На вулиці. Він підійшов до мене, коли я поверталася додому. Сказав, що йому треба перебути кілька вечорів у моїй квартирі, щоб за кимось постежити. Потім показав свій нагрудний знак і посвідчення. Це мене не дуже переконало, і я вже хотіла була подзвонити до поліції.

— І що вас від цього утримало?

— У нього був аж надто сумний вигляд. Він сказав, що йому в житті ніколи не щастило, та, коли б я йому допомогла, все могло б змінитися, бо він напав на дуже важливу справу.

— Він не сказав, на яку саме?

— Першого вечора ні.

— Ви залишалися першого вечора з ним?

— Еге ж, принаймні якийсь час. Ми сиділи потемки. Там, у малярні навпроти, трохи не сходяться завіси, і крізь шпарину подеколи можна було бачити чоловіка з пензлем та палітрою в руці.

— Він був одягнутий у біле? А навколо голови щось схоже на тюрбан?

— Саме так. Мені стало смішно, і я сказала, що він схожий на привида.

— Ви бачили, як він малював?

— Одного разу бачила. Того вечора його мольберт стояв якраз навпроти шпарини. Він малював, як навіжений.

— Що значить "малював, як навіжений"?..

— Не знаю. Мені чомусь здалося, що він скажений.

— У малярні ще хтось бував?

— Молода жінка. Вона роздягалася. Точніше, він зривав з неї одяг.

— Висока брюнетка?

— Я знаю пані Йонкер. Це була не вона.

— Пана Йонкера ви теж бачили?

— Тільки не в малярні; Там я бачила одного разу іншого чоловіка. Вже не молодого, геть-геть лисого.

— А що відбулося вчора увечері?

— Я дуже втомилася на роботі й рано лягла спати. Взагалі ви навіть не уявляєте собі, яка в мене важка робота. Особливо перед святом, коли доводиться працювати мало не до ранку.

— Лоньйон сидів у вітальні?

— Так. Ми кінець кінцем чудово з ним порозумілися. Він ніколи не намагався до мене залицятися і ставився дуже лагідно, як батько. Іноді, щоб мені чимось віддячити, він приносив букетик фіалок або плиточку шоколаду.

— О десятій ви вже спали?

— Я вже була в ліжку, але ще не заснула. Читала газету. Він постукав, убіг до моєї спальні й сказав, що є новини. Він був дуже схвильований. Так я дізналася, що художника вивезли з будинку. Мосьє Лоньйон не сподівався, що це станеться так швидко, і не встиг спуститися. "Дарма, я ще трохи почекаю. Можливо, хтось із них повернеться…" І він знову пішов до свого вікна, а я заснула. Розбудили мене постріли. Я виглянула на вулицю — нікого. Тоді я висунулася з вікна і просто на бруківці побачила тіло. Я ще не знала, що робитиму далі, але почала одягатися. Потім прибігла консьєржка і сказала, що сталося.