— І відтоді він навідувався щодня?
— Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.
— А вдень він ніколи не приходив?
— Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: "Марінетти немає вдома!" — "Я це знаю, — відказав він. — Вона у свого брата". І пішов нагору. Я здогадалася, що, певно, Марінетта дала йому ключа…
Тепер комісарові стало ясно, куди саме пішов інспектор Шінк'є.
— Мадемуазель зараз у себе?
— Ні, її немає.
— Вона пішла на роботу?
— Не знаю, куди вона пішла, та коли я хотіла була повідомити її, що сталося…
— О котрій годині?
— Це було після того, як я подзвонила до поліції…
— Отже, ще до третьої години ночі?
— Так… Я була певна, що вона чула постріли… Їх усі чули… Дехто з пожильців кинувся до вікна, інші в самих піжамах збіглися донизу, щоб дізнатися, в чому річ… Те, що я побачила на тротуарі, було забагато для моїх нервів… Отож я відразу побігла нагору й постукала в її двері… Ніхто не відповів… Я зайшла всередину і побачила, що кімната порожня…
Вона вдоволено глянула на комісара, немов хотіла сказати: "Звичайно, ви на своєму віку бачили немало кумедних речей, та подібного й ви не сподівалися!"
І це була правда. Мегре й Лапуент лише безтямно перезиралися. Комісар подумав, що в цей самий час його дружина намагається втішити недужу Соланж і, певна річ, прибирає у квартирі.
— Гадаєте, вона вийшла з дому разом з ним?
— Я певна, що ні. У мене добрий слух. Я чула кроїш лише однієї людини — чоловіка…
— Він назвав себе, коли проходив повз ваші двері?
— Ні. Він звичайно шепотів: "Це з п'ятого". Я впізнавала його по голосу. До того ж, крім нього, так ніхто не казав.
— Вона могла вийти раніше?
— Теж ні! Я відчиняла двері лише один раз — о пів на дванадцяту. Впустила мешканців з четвертого поверху, вони поверталися з кіно.
— Виходить, вона вийшла після стрілянини?
— Тільки так! Коли я побачила на бруківці тіло, я відразу кинулася телефонувати до поліції і залишила двері відчинені… Замкнути їх я не могла. Це було б усе одно, що залишити бідолаху напризволяще…
— Вам не-здалося, що його вбито?
— Я нахилилася до нього і побачила, що він ще живий… Але там було стільки крові! А я боюся крові.
— Він був притомний?
— Не знаю…
— А все-таки?
— Губи в нього раптом ворухнулися… Я здогадалася, що він хотів щось сказати… І навіть промовив одне слово, та, певно, я не розчула, бо інакше в цьому нема ніякого сенсу. А втім, може, він марив?
— Що ж то було за слово?
— "Привид…"
І мадам Соже зашарілась, немов боялася, що комісар та інспектор глузуватимуть з неї або ще й подумають, ніби вона це вигадала.
2. ОБІД У РЕСТОРАНІ "МАНЬЄР"
Здавалось, мосьє Соже обрав цей момент саме заради театрального ефекту. Та не виключено, що він весь час підслуховував під дверима. Щойно консьєржка вимовила слово "привид", як ручка в дверях повернулася, одна стулка тихо відчинилась, і до кімнати просунулася чоловіча голова.
Обличчя було бліде, пом'яте, з сонними очима та од-вислою щелепою. Без зубного протеза воно мало зловісний вигляд.
— Ти не спиш, Рауле?
І зараз же відрекомендувала, немов у цьому була якась потреба:
— А це, панове, мій чоловік…
Він був набагато старший за неї. Поверх пожмаканої піжами на ньому теліпався аж надто просторий халат жахливого фіолетового кольору. Босі ноги були всунуті у повстяні пантофлі. Сидячи в гардеробі ресторану "Палас", одягнутий у мундир швейцара з золотими галунами, він, певно, виглядав вельми імпозантно, але тут, неголений, млявий, зморений безсонням, Соже був смішний і жалюгідний.
Вітаючи гостей, він ледь підняв руку з чашкою кави, потім його погляд зупинився на гіпюровій завісі, за якою, незважаючи на дощ, темніли силуети дедалі численнішої юрми цікавих, що її марно намагалися стримати поліцаї.
— Це ще довго триватиме? — буркнув він.
Адже його позбавили сну, що був йому конче потрібний, сну, на який він мав законне право, і, дивлячись на його обличчя, можна було подумати, що саме він і є справжня жертва.
— Чому ти не ковтнеш снотворного? Адже лікар тобі його приписав.
— У мене від нього болить живіт.
Він умостився в кутку, виставивши босі ноги, всунуті в повстяні пантофлі, і вже до кінця розмови мовчав, важко зітхаючи.
— Пригадайте, мадам, з найменшими подробицями все, що сталося відтоді, як вас попросили відчинити.
Що змусило цю принадну молодичку побратися з чоловіком щонайменше років на двадцять старшим за неї? А втім, яке йому діло… Та й навряд чи вона тоді уявляла, який буде її суджений без зубів.
— Ну, я почула: "Відчиніть, будь ласка". Потім голос, який я вже впізнала, додав: "Це з п'ятого!" Я вже казала, що машинально глянула на годинника. Це в мене стало звичкою, Було пів на третю. Я простягла руку до кнопки електричного автомата, який відчиняє двері. Тієї ж миті я почула шум мотора, наче десь недалеко зупинилася машина, а мотор не вимкнули… Не перед нашим будинком, скоріше перед сусіднім. Спочатку я подумала, що то Ардсени… Це молоде подружжя з того будинку, вони часто повертаються додому в таку пору. Все це, певна річ, тривало кілька секунд! Кроки пана інспектора в коридорі, потім клацнули двері. Одразу ж мотор загув дужче, машина рушила, і залунали постріли — перший, другий, третій… Куля влучила в це вікно, бо відразу дзенькнула розбита шибка і в мене над головою щось фуркнуло…
— А машина поїхала далі? Ви певні, що там була машина?
Чоловік понуро зиркнув на одного, потім на другого, не припиняючи мішати ложкою каву.
— Цілком певна! Адже тут далі вулиця йде вгору. Щоб піднятися тут, треба піддати газу. Машина на повній швидкості поїхала далі, в напрямку до вулиці Норвен…
— Ви не чули криків?
— Ні. Якусь хвилину я сиділа в ліжку, бо дуже злякалася. Але в жінки, як вам відомо, цікавість завжди перемагає страх. Отож я встала, запалила світло, накинула на плечі халат і побігла в коридор.
— Двері на вулицю були зачинені?
— Авжеж. Я ще в кімнаті чула, як вони клацнули. Я притулилася до них вухом і не почула нічого, крім шуму дощу. Тоді я відчинила й перед самим порогом, щонайбільше метрів за два, побачила тіло.