5. КІМНАТА З ХИМЕРНИМИ ФРЕСКАМИ
В цю мить сталося щось таке, що Мегре навряд чи спромігся б визначити словами. Все навкруги — і люди, і речі — раптом постало перед ним у зовсім іншому світлі. Мова і жести Йонкерів набули іншої, нової ваги. Може, причиною такої дивовижної метаморфози була чарівна молодичка в химерному вбранні, може; сама обстановка в приміщенні.
У величезному каміні з білого мармуру весело палахкотів вогонь, стріляючи й витріскуючи сухими оцупками, над якими, мов казкові гномики, бігали язички полум'я.
Комісарові нараз стало ясно, чому один бік малярні, а саме звернений до вулиці, був запнутий завісами. Малярня була засклена з двох боків, що давало змогу завжди досягати потрібного освітлення.
Завіси ці зроблено з чорного дебелого джуту. Від прання вони посіріли і навіть трохи збіглися, так що тепер їхні половинки не торкалися одна одної, утворюючи широченьку шпарину.
По один бік звідси аж до Сен-Уана виднілися дахи будинків, по другий — бовваніли крила Мулендела-Галет, за якими відкривалася панорама всього Парижа з рівними вузькими смужками бульварів, ледь ширшою прогалиною Єлісейських Полів, звивистою стрічкою Сени, золотою банею Будинку інвалідів.
Та комісарові було не до милування красою. Його зір, слух і нюх загострилися до краю. Опинившись у незнайомому середовищі, важко відразу зорієнтуватися в ньому, та зараз Мегре здавалося, що в очах йому поступово ясніє.
І вже кожна деталь по-своєму вражала його, починаючи з цих двох голих, щойно вибілених стін і аж до гарячого полум'я, що танцювало в каміні.
Коли вони з голландцем зайшли до майстерні, пані Йонкер малювала. Чому ж у такому разі на стінах не висіло жодної картини? Не було їх також і по кутках, складених одна до одної, як це водиться майже в усіх малярнях. І блискуча паркетна підлога була так само гола, як і стіни.
Біля мольберта стояв круглий столик, захаращений тюбиками з фарбами.
Трохи далі, на другому простому столі, збитому з голих дощок, — вперше в цім домі він бачив прості меблі, — валялися якісь банки, бляшані коробки, пляшки та ганчірки.
Вмеблювання довершували дві старі шафи, крісло та стілець, на яких уже злиняла, а місцями й облізла брунатна оббивка.
Мегре всім єством відчув, що тут щось негаразд, хоч поки що й не міг би сказати, у чім, власне, річ. Це він і силкувався встановити, коли його слух вразила фраза, з якою голландець звернувся до своєї жінки.
— Комісар завітав до нас зовсім не для того, щоб помилуватися картинами. Як це не дивно, але його більше цікавить тема ревнощів. Досі він був певен, що всі жінки однаково ревниві…
Це було сказано немов між іншим, ледь іронічно, тоном дружнього жарту. Та Мегре відчув у цій фразі щось більше, ніж дружній жарт. Чи не попереджав, Йонкер свою жінку про небезпеку, натякаючи, як їй слід поводитися? І комісар міг би заприсягтися, що кліпанням повік пані Йонкер відповіла: сигнал прийнято.
— У вас ревнива дружина, пане Мегре?
— Признаюсь вам, люба пані, вона досі не давала мені приводу над цим замислитися.
— Але ж через ваш кабінет, певно, проходить стільки жінок.
Невже він помилявся? Зараз йому знову вчувся потайний сигнал, але адресований уже йому самому.
Комісар напружив пам'ять, намагаючись пригадати, чи пройшла свого часу через його кабінет ця гарна пані, що зараз оце стояла перед ним. Їхні погляди стрілися. На її вродливому обличчі так само бриніла невиразна чемна усмішка, усмішка господині дому, котра приймає гостя. Та чи не суперечив їй вираз великих карих очей, які тепер кліпали довгими віями?
— Я не хотів би, мадам, щоб ви припиняли через мене свою роботу, — стиха промовив він.
Та вона вже встигла покласти пензля на столик і, розв'язавши свій тюрбан, струснула головою. На плечі важко впали пасма чорного волосся.
— Коли не помиляюся, ви з v походження француженка?
— Норріс вам уже це сказав?
Запитання було цілком природне, навіть банальне. Але для комісара й воно було сповнене іншого, потайного змісту.
— Я знав це ще до того, як сюди прийти.
— О! Ви навіть наводили про мене довідки?
І куди тільки поділася та невимушеність, з якою пан Йонкер приймав його в своєму кабінеті на першому поверсі? А іронія? Чи не зів'яла раптом та ледь зневажлива іронія, з якою він щойно майже галопом проводив свого гостя по численних покоях, немов той гід, що показує набридлим екскурсантам неоціненні раритети якогось старовинного музейного палацу?
— Ви часом не втомилися, моя люба? Може, відпочили б…
Новий сигнал? Чи, може, наказ?
Вона легко зняла свою білу хламиду і залишилася в чорній сукні, котра щільно облягала її пишні зрілі форми. Комісарові здалося, що вона відразу стала вищою і дебелішою.
— Ви вже давно маляруєте, мадам? Замість відповісти просто вона пояснила:
— Важко жити в домі, де стільки картин, з чоловіком, схибленим на малярстві, й утриматися від спокуси і собі побавитися пензлем. Певна річ, мені не до снаги змагатися з корифеями, чиї роботи день і ніч висять у мене перед очима. Отож довелося вдовольнитися абстрактним живописом. Тільки, ради бога, не питайте в мене, що означає моя мазанина…
За роки, прожиті в Англії та Парижі, вона все ж таки не позбулася своєї південної вимови, і комісар, який тепер не проминав жодного нюансу, відразу це помітив.
— Ви народилися в Ніцці?
— Вам і це відомо?
Тепер уже була його черга надіслати їй сигнал. І, дивлячись їй просто у вічі, комісар промовив:
— Яв захваті від церкви Святої Заступниці!
Вона не зашарілася, та він зрозумів, що влучив у ціль.
— Я бачу, ви чудово знаєте місто…
Церква Святої Заступниці стояла посеред найбіднішого району старої Ніцци, з вузькими, завжди темними й сірими вуличками, впоперек яких від вікна до вікна були натягнуті вірьовки, на котрих сохла білизна.
Тепер він був майже певний, що саме в одному з тих скособочених бараків, біля яких завжди кишіла напівгола замурзана дітвора, і побачила вперше світ незрівнянна господиня цього дому.
Погляд, яким вони обмінялися, підтвердив його здогади, хоча для голландця всі ці миги були; певно, зрозуміліші не більше, ніж умовні знаки масонів.
Хоч Мегре вже вибився у великі начальники, став головним комісаром Сюрте і очолював цілу оперативну групу і в ньому й досі сидів плебей.