— Дозвольте запитати, чи пані Йонкер…
— Пані Йонкер теж не пуританка і знає життя. Їй також відомо, що деяким мужчинам мого віку подібна зміна партнерок потрібна задля здоров'я… Ви примусили мене говорити про вельми інтимні речі, сподіваюся, тепер ви вдоволені…
І він промовисто зиркнув на двері, натякаючи, що вважає аудієнцію закінченою.
Та Мегре удав, що не розуміє цього натяку, і знову повів атаку.
— До речі, ви тут щойно згадували про прізвища, адреси й телефони, — спокійно мовив він тихим голосом.
— Сподіваюся, ви не будете їх у мене вимагати. Можливо, ці особи і не бездоганні в своєму особистому житті; та це не справа поліції. Я не пробачив би собі, коли б через мене з ними сталися якісь неприємності…
— Ви також сказали, що мало буваєте серед людей ¦ і не належите до тих, хто швендяє по нічних кабаре. Як же вам удається вербувати собі цих партнерок?
Знову мовчанка. Знову вагання.
— Невже вам треба пояснювати, як це робиться? — нарешті видихнув він.
— Певна річ, відомо, що в нашій країні існують бандури та бандурші, але я також знаю, що звідництво карається законом.
— Отже, їхні клієнти теж порушують закон?
— Певним чином їх можна було б звинуватити у спільництві, та загалом…
— Загалом клієнтів ніхто не чіпає — ви це хотіли-сказати? В такому разі, пане Мегре, я не маю чого додати до того, що ви вже чули…
— У мене є до вас прохання.
— Прохання? Чи не криється за цим щось інше? Тепер їхні стосунки вже скидалися на відкриту війну.
— Ні, коли самого прохання буде замало, мені, либонь, доведеться вдатися по допомогу судових органів.
— Гаразд, про що ви просите?
— Я хотів би оглянути ваш будинок.
— Здається, є відповідніший термін — вчинити трус.
— Ви забуваєте, що я поки що виходив із тієї гіпотези, ніби ви — потенційна жертва…
— Ви маєте намір мене боронити?
— Можливо.
— Гаразд… Ходімо за мною…
Тепер він уже не пропонував Мегре сигару чи шотландського віскі. Йонкер нараз став великим буржуа, ба навіть великим сеньйором.
— У цій кімнаті я перебуваю більшу частину дня. Сподіваюся, ви її вже оглянули. Чи, може, накажете відчинити шухляди?
— Ні, не треба.
— Тож майте на увазі, що в правій лежить автоматичний пістолет "люгер". Він у мене з війни. — Голландець вийняв пістолет і вів далі: — Він заряджений. У мене в спальні є ще один, браунінг, також заряджений, я вам його покажу пізніше…
А оце салон. Хоч ви й прийшли не заради того, щоб помилуватися картинами, все одно раджу глянути сюди… Це один з найкращих шедеврів Гогена. По моїй смерті це полотно перейде до Амстердамського музею.
А це… Ви хоч трохи знаєтеся на килимах? Гаразд, ходімо далі. Ми в їдальні… Ліворуч від каміна остання праця Сезанна…
Оті двері ведуть до невеличкої кімнати, котру я звелів оформити якнайзатишніше, в найніжніших барвах… Це малий салон моєї дружини.
Буфетна… Карл зараз чистить срібний посуд. Його робили англійські майстри, сімнадцяте сторіччя… Він має лише один недолік — надто важкий.
Кухня під нами. Там зараз куховарка. Ви, може, хочете познайомитися?..
У тій демонстрації багатства, хотів він того чи ні, було щось глибоко образливе.
— Тоді ходімо нагору. Сходи, ці привезено із старого замка біля Утрехта… Ліворуч мої покої… — Він відчиняв і зачиняв двері, немов агент з розпродажу нерухомого майна, що показує віллу покупцеві. — Ось вам ще один кабінет, подібний до того, який ви бачили внизу. Я люблю книги, і вони мені дуже потрібні… В тих шухлядках ліворуч міститься історія кількох тисяч картин з послідовним переліком усіх їхніх власників. І, певна річ, з цінами при кожному розпродажі. Моя спальня. В шухляді нічної тумбочки — я вже казав — автоматичний браунінг… Примітивний, шість тридцять п'ять — у разі нападу нікуди не годиться…
Усі стіни, навіть уздовж сходів, були майже поспіль завішані картинами, та найкоштовніші містилися не в салоні, а в спальні голландця. Вона була оздоблена в старому стилі на англійський лад, з глибокими шкіряними кріслами.
— Моя ванна. А тепер перейдімо на ту половину, тільки спочатку дозвольте впевнитися, що моя дружина встигла одягтися…
Він постукав, відхилив двері й ступив кілька кроків усередину.
— Можете зайти! її будуар. Я придбав оці два Фрагонарові полотна спеціально для неї. Ті два крісла належали самій мадам Помпадур. Коли б ви, пане Мегре, завітали до мене не як поліцай, а як шанувальник мистецтва, я залюбки розповів би вам історію кожної речі. Спальня. Вся оббита рожевим шовком. Її ванна.
Навіть не заходячи, комісар краєм ока встиг розгледіти невеличкий басейн із чорного мармуру, до якого вело кілька сходинок.
— А тепер нагору… Адже ви маєте право оглянути все, що вам хочеться, чи не правда? — Він одчинив ще одні двері. — Лакейська. Тут живе Карл. А там далі його ванна… Зауважте, що в нього є власний телевізор. На його думку, чорно-білі зображення кращі, ніж шедеври великих майстрів… А яка ваша думка?
Він постукав у двері навпроти, оздоблені багатим різбленням. Певно, й вони прикрашали якийсь замок.
— До вас можна, моя люба?.. Я показую наш будинок панові Мегре, начальникові бригади карного розшуку… Я не помилився, пане комісар?
Мегре глянув і здригнувся. Перед мольбертом, посеред заскленої з обох боків малярні, стояла висока постать у білому.
"Привид", — майнуло в голові комісара, перш ніж він устиг пригадати, що саме це слово прошепотів поранений Лоньйон.
На пані Йонкер була не та звичайна малярська блуза, котру вдягають художники. Її одяг більше скидався на сутану ченця-домініканця, хоч цупкувата тканина, скоріше пасувала до купального халата. Крім того, голову господині дому прикрашав білий тюрбан з такої самої тканини.
У лівій руці вона тримала палітру, в правій — пензель. Погляд її чорних очей зацікавлено зупинився на комісарові.
— Я багато чула про вас, пане Мегре, і рада познайомитися з вами особисто. Даруйте, що я не можу потиснути вам руку…
І, поклавши пензля, вона витерла руку об білу тканину свого вбрання, на якому відразу з'явилися зелені плями.
— Сподіваюся, ви не дуже знаєтеся на малярстві… Інакше, благаю вас, не дивіться на мою мазанину…
Пройшовши щойно повз низку шедеврів, розвішаних на стінах будинку, дивно було раптом опинитися перед полотном, на якому не було нічого, крім безформних різнобарвних плям.