Я розумів, але висловив припущення, що всі ми у певному віці в дитинстві хворіємо на більш-менш однакові хвороби, і майже кожен щось собі розбиває, граючи у футбол.
— Я знаю, що розповідав вам тільки про разючі збіги, не більше. Те, що Люк був схожий на мене, не так уже й важливо, хоч я це сприйняв, як знамення^ коли побачив його в автобусі. Куди важливіша послідовність, і її якраз важко пояснити, бо стосується вона характеру, дрібних спогадів, подій дитинства. В той час, тобто коли мені було стільки років, як Люкові, переживав я гіркий для мене час, бо надовго захворів, а потім, одужавши, грався з друзями і поранив собі руку й одразу ж після цього закохався в сестру однокласника, і страждав так, як страждають, коли не можуть подивитися в очі лукавиці-дівчинці. Люк теж захворів, а коли одужав, його запросили до цирку, де, спускаючись сходами, він послизнувся і вивихнув собі стопу. Трохи пізніше мати була здивована, побачивши його заплаканого біля вікна, в руці він стискав блакитний носовичок, якого мати ніколи раніше не бачила.
Якщо хтось хоче аж так усе заперечувати, то може сказати, що у період перших закоханостей у дитинстві чи не з кожним трапляються частіше, ніж доти, всякі біди, зокрема підліток неодмінно дістане якусь травму чи захворіє на запалення легенів тощо. Але зверніть увагу на випадок з літаком. Це вже зовсім інша справа. Літак з заводним пропелером, якого я йому подарував на день народження.
Отоді у мене зринув спогад, як мати, коли мені виповнилось чотирнадцять років, подарувала дитячий "механічний конструктор". Я був того дня в саду, заходило на бурю, і вже гримів грім, а я в цей час прилаштовував на столику в альтанці лебідку, зібрану з деталей "конструктора". Біля альтанки була хвіртка на вулицю. Хтось мене покликав, і мені довелось побігти до хати. Коли я повернувся, коробка з "конструктором" зникла, а хвіртка стояла відчинена. З розпачливим лементом я побіг вулицею, де вже не було ні душі, і цю ж мить навпроти вдарила блискавиця. Все це я пригадав, коли подарував Люкові літак і він дивився на нього такий Щасливий, як і я колись дивився на свій "конструктор". Мати принесла мені чашечку кави, і тільки-но ми почали звичну розмову, як почули крик. Люк підбіг до вікна з таким виглядом, ніби хотів викинутись. Обличчя його сполотніло, очі зайшлися сльозами, з його хлипання ми зрозуміли, що літак збився з курсу і вилетів у прочинене вікно. "Пропав, він пропав!" — повторював Люк, плачучи. Внизу грюкнули двері, до кімнати вбіг дядько з новиною, що в будинку напроти пожежа. Тепер розумієте? То краще вип'ємо ще по одній!
Потім цей чоловік сказав, що почав думати про майбутнє Люка, про його долю. Мати хотіла віддати його до школи, де вивчалися гуманітарні науки й діловодство, щоб йому, за її словами, відкрився шлях у житті. Але ж цей шлях уже був відкритий, тільки він неспроможний був нічого їм розповісти, бо його напевне прийняли б за божевільного і назавжди розлучили з Люком, якби він сказав правду, що все це надаремно, що хоч як би вони билися, а зрештою хлопця чекає та сама доля, що й його — приниження, убоге, сіре існування, одноманітні роки, поразки, згубні для тіла й душі, втеча в ображену самотність у якомусь бістро в передмісті. Але найгірше була не Люкова доля, гірше було, що Люк помре, як кожен, і натомість інший чоловік повторюватиме його життя, для того щоб після його смерті хтось знову ступив у цей слід. До Люка йому було вже майже байдуже, серед безсонних ночей йому уявлявся інший Люк і ті, кого зватимуть Робер, Клод чи Мішель, — усі ті бідолахи, що, не усвідомлюючи нічого, продовжать цю лінію, переконані у власній волі і праві вибору.
Мій співбесідник заглиблювався у п'яну "світову печаль".
— Коли я розповів їм, що Люк помер через кілька місяців після нашої зустрічі, вони почали з мене сміятися. Вони надто дурні, щоб збагнути, що... Та хоч. ви не дивіться на мене такими очима. Помер через кілька місяців; почалося з якогось бронхіту, в цьому ж віці і я захворів, щось там у мене сталося з печінкою. Мене тоді поклали в лікарню, але Люкова мати наполягла, щоб залишити його вдома, і я приходив майже щодня, а інколи брав з собою й племінника, щоб вони з Люком погралися. У цьому домі панували такі злидні, що кожний мій прихід був справжньою радістю для родини. Товариство для Люка, кілька оселедців чи пиріг з абрикосами. Я взяв на себе купівлю ліків, — сказав, що знаю одну аптеку, де мені все продають дешевше. Закінчилося тим, що я став ніби Люковою нянькою. Можете бути певні, що в домі, куди лікар приходить неохоче, ніхто особливо не турбується тим, чи правильно поставлено попередній діагноз... Чого ви на мене так дивитесь? Я сказав щось недобре?
Ні, він не сказав нічого поганого, особливо, коли зважити на кількість випитого. Зовсім навпаки, хіба ось тільки жахлива, як подумати, смерть маленького Люка стала прикладом того, як далеко може завести гра уяви — від фантазування у дев'яносто, п'ятому автобусі до ліжка, на якому тихо помирає дитина. Щоб заспокоїти його, я сказав це. Він задивився кудись у порожнечу, потім знову заговорив:
— Думайте, як собі хочете. Але за кілька тижнів після його похорону я вперше відчув щось схоже на щастя. Я все ще принагідно відвідував Люкову матір, приносив їй пакуночок печива, але ні вона, ні її дім вже мене не обходили, я впивався переконаністю, що я перший смертний, я почував, що моє життя убуває день за днем, склянка за склянкою і зрештою закінчиться на якомусь місці і якоїсь години, повторюючи до останку життя якогось невідомого померлого, спробуй довідайся-хто він, де й коли жив, але я вже буду таки насправді мертвий, і не буде жодного Люка, який би, входячи в коло, знов мусив би по-дурному повторювати чиєсь дурне життя. Розумієш, голубе, яка тут цілісність, можеш позаздрити моєму щастю, поки я ще живу.
Та за всіма ознаками довго він не житиме. Давалися взнаки пиятика в бістро, зловживання дешевим вином, і ці очі з гарячковим блиском, здавалося, вже не належали цьому тілу. Безперечно й те, що він жив оці кілька місяців, тішачись кожною миттю своєї сірої буденщини, своїм невдалим шлюбом, своїм цілковитим крахом у п'ятдесят років, певний своєї абсолютної смертності. Одного вечора, блукаючи Люксембурзьким парком, він побачив квітку.