Директивний лист ЦК КП(б)У пояснював особливу роль відновлених комнезамів тим, що "в українських селах влада фактично знаходиться в руках багатих селян, куркулів, які за своєю природою є непримиренними ворогами пролетарської революції… організовані та озброєні до зубів". І якраз комнезами повинні були організувати сільських бідняків, обеззброїти "куркулів" і ліквідувати "бандитизм". Провідні члени комнезамів, цієї опори партії на селі, були переважно неукраїнського походження (лише 22,7 % делегатів першого і 24,7 % — другого з'їздів комнезамів України розмовляли українською мовою). Але й це вважалося недостатнім для зміцнення радянської влади в сільській місцевості, й туди було виряджено ще кілька тисяч міських комуністів.
Неабиякі труднощі виникали і в справі українізації суспільного життя. Прихильники українізації, бодай у сфері культури, навіть усередині партії не могли порозумітися зі своїми опонентами. Так, один із українських делегатів на XII з'їзді РКП(б) згадував слова "товариша з України, що обіймав дуже відповідальну посаду": "Я проїхав усю Україну, розмовляв із селянами й дістав, враження, що вони не хочуть української мови". А Раковський, який на той час уже видобув уроки з боротьби проти національно-визвольних рухів, у своєму виступі на тому ж з'їзді нарікав на "тяжкі часи", коли доводилося примушувати українські парторганізації "зрозуміти важливість національного питання"; в цьому питанні існують великі складнощі, бо ж чимало хто в Україні, а ще більше в Росії сприймає поточну національну політику партії як певну стратегічну дипломатичну гру. Й на підтвердження цього Раковський наводить думку "одного товариша": ми — країна, що минула національну стадію розвитку, ми — країна, де матеріально-економічна культура протиставляється національній культурі. Національна культура — це для відсталих країн по той бік барикади, для капіталістичних країн, а ми — комуністична країна.
Значна частина більшовиків, і серед них такі ветерани, як Д. Лебідь, дотримувалися теорії "боротьби двох культур", в якій "пролетарська Росія" протистояла "селянській Україні"; отже, українізація не потрібна, оскільки російська культура має неодмінно перемогти. Вже на V конференції КП(б)У (17–20 листопада 1920 p.) один із найближчих соратників Леніна Зінов'єв з огляду на неминучий остаточний тріумф "розвинутішої російської мови" запропонував обмежити поширення української мови сільськими місцевостями, однак цю пропозицію було відкинуто. З даного питання протягом 1920–1921 pp. усередині партії точилася безперервна боротьба, й українські комуністи вперто намагалися втримати завойоване ними право (хай би й формальне) на здійснення культурної та мовної українізації. М. Скрипник, тоді найвидатніший більшовик на українському боці, керувався в цій боротьбі принципом (викладеним Затонським на Х з'їзді РКП(б) в березні 1921 p.), згідно з яким "необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію обов'язково "російську", адже справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська".
* * *
Третя радянська окупація України завершилася на початок березня 1920 p. Тимчасове захоплення поляками в травні 1920 p. більшої частини українських земель (включно з Києвом) стало останньою великою перервою в пануванні тут більшовиків.
Регулярні українські бойові частини остаточно були розбиті червоними в листопаді 1920 p. Рештки перейшли в Польщу, де їх інтернували. Однак великі партизанські рейди здійснювалися аж до кінця 1921 p. Так, у квітні 1921 p. в Україні та Криму оперували загони чисельністю від 20–30 до 50 й навіть до 500 чоловік (без урахування анархістської армії Н. Махна, яка все ще налічувала у своєму складі 10–15 тис. бійців). За радянськими джерелами, після розгрому головних антикомуністичних сил в Україні ще кілька років діяли незначні партизанські групи (про це йтиметься і в наступному розділі). Та все це вже не могло зарадити справі. Головне було зроблено: Кремль успішно приєднав до своїх володінь першу незалежну східноєвропейську державу. Але спроба вчинити це саме з Польщею в 1920 p. зазнала невдачі. Якби ж сталося інакше, напевно знайшлися б такі, хто, відкидаючи саму думку щодо простого збігу історичних обставин, переконливо обґрунтовував би природність віддавнього панування Москви над Польщею (перерваного лише кількома роками незалежності останньої).
Таким чином, у 1918–1920 pp. в Україні один за одним існували три радянських уряди, й кожний із них з'являвся одразу після вторгнення Червоної армії. Перших два втекли під натиском іноземних окупаційних військ (котрі конкурували між собою у прагненні запровадити контроль над Україною), але це відбувалося не раніше, ніж радянська влада доводила свою цілковиту нездатність добитися підтримки з боку місцевого населення. Аж лише з третьої спроби Ленін та більшовики нарешті зрозуміли: без серйозних — або принаймні таких, що виглядали б серйозно — поступок українському національному рухові всі їхні намагання завоювати Україну не матимуть надійного підґрунтя. Усвідомивши, наскільки важливо не ображати національні почуття, Ленін надалі твердо дотримувався цього принципу й виступав проти Сталіна та інших, коли вважав, що вони поводяться як неприховані великоруські шовіністи. Саме з цих міркувань Україні й було даровано так звану "незалежність".
Протягом наступних десяти років Україна користувалася досить широкою свободою в питаннях мови та культури, й предметом турботи її урядів було стежити, щоб політичні акції Москви не здійснювалися тут аж надто брутально та відверто. Однак навколо всіх цих проблем і далі не вщухала вперта боротьба, й було ясно, що значна частина партії, як і до цього, вважала українські національні почуття фактором, котрий послаблює СРСР, а прагнення українців до незалежності — не до кінця придушеним. Поділяючи ці переконання, Сталін дочекався слушної нагоди й розпочав вад українським народом нечувано жорстоку розправу.
* * *
Третя радянська окупація України завершилася на початок березня 1920 p. Тимчасове захоплення поляками в травні 1920 p. більшої частини українських земель (включно з Києвом) стало останньою великою перервою в пануванні тут більшовиків.