Наслідком такої ленінської політики стали 93 селянських повстання в Україні у квітні й 29 — у першій половині травня 1919 p. Між 1 і 19 червня відбулися 63 повстання (свідчення Раковського). Загалом у період між квітнем і липнем вибухнуло близько 300 повстань, і замість запланованих 2,317 млн т зерна більшовики спромоглися зібрати в 1919 p. лише 423 тис. По суті, вказівки комуністів майже не поширювалися поза межі міст.
Наступ білої денікінської армії в серпні 1919 p. змусив більшовиків знову покинути східну частину України (на Правобережжі тоді існувала Українська Народна Республіка). 2 жовтня 1919 p. Москва віддала розпорядження про розпуск українського радянського уряду, а також Центрального Комітету КП(б)У, який припустився "націоналістичних ухилів". Слідом за цим серед українських комуністів була виявлена "нелегальна" й опозиційна діяльність, і з огляду на все це в грудні 1919 p. Ленін вирішив змінити тактику: погодитися з визвольними домаганнями українського народу, але водночас зберегти міцний московський контроль над українськими більшовиками.
Така зміна свідчила, безсумнівно, про невдачу централізаторських методів, запроваджуваних із позиції сили. На Х з'їзді РКП(б) тодішній нарком освіти України В. Затонський рішуче заявив: "Національний рух… був пробуджений революцією. Цього ми недобачили, певним чином проґавили. Це необхідно прямо сказати. В цьому була колосальна помилка Комуністичної партії, яка працювала на Україні. Ми це проґавили, ми всі в цьому винні. Ми проґавили зростання національного руху, який був абсолютно природним у той момент, коли піднялися до свідомого життя широкі темні мужицькі маси. Ми проґавили той момент, коли піднялося абсолютно природне почуття власної гідності в масах, і той селянин, який звик раніше дивитися на себе з презирством, дивитися з презирством на свою мужицьку мову тощо, почав підводити голову й вимагати значно більше того, що він вимагав раніше, при царизмі. Революція пробудила культурний рух, пробудила широкий національний рух, а ми не спромоглися спрямувати у наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція і куркульство. Це треба прямо сказати! Це була наша величезна помилка!"
Інший провідний український комуніст, Г. Гринько, твердив на XII з'їзді РКП(б), що в 1919–1920 pp. національний чинник був "зброєю селянства, яке пішло проти нас".
Невдача перших двох спроб запровадити в Україні радянську систему була ретельно проаналізована в Москві. Висновок був такий: українська національність і мова дійсно є значним фактором і будь-який режим, котрий аж надто відверто зневажатиме його, прирече себе на те, що місцеве населення дивитиметься на цей режим як на чужий, накинений іззовні. Тож керівництво РКП(б) обрало новий курс, який в організаційному плані означав співробітництво з боротьбистами — лівою фракцією партії українських есерів, що прийняла радянську владу, однак твердо дотримувалася національних принципів і показала себе здатною добитися хоч трохи підтримки на селі, де більшовики повністю провалилися.
Через слабкість українського більшовизму годі було й сподіватися на те, щоб він висунув зі свого середовища політичних керівників, котрі б заслуговували на довір'я мас і до того ж принаймні виглядали як національні діячі. Але тепер, коли Москва вирішила грати українською картою, КП(б)У могла розраховувати на боротьбистів. Цей союз, закріплений вступом останніх до комуністичної партії, засвідчив появу на політичній арені значної кількості партійців із національно-революційним, а не більшовицьким минулим. Відтоді КП(б)У мала, по суті, "два коріння" (за термінологією ранніх радянських істориків). Якщо у правлячій еліті Росії налічувалося лише кілька провідних фігур із небільшовицьким минулим, та й то на нижчих рівнях (наприклад, А. Вишинський), то в Україні ми бачимо екс-боротьбистів П. Любченка (пізніше зріс до посади голови Ради народних комісарів України) та багато інших, і серед них згадуваного вже Гринька, теж високопоставлену особу.
Взагалі з-поміж ветеранів більшовицького руху неросійського походження можна знайти небагато українців, на відміну від, скажімо, поляків (Дзержинський, Косіор, Менжинський) і латишів (Рудзутак, Ейхе, Берзін). Що ж до тих ветеранів-українців, котрі займалися активною революційною діяльністю в центрі, то після переведення їх в Україну вони також виявляли тенденцію ставати на захист національної справи (Скрипник, Чубар). Цей момент багато в чому проявлявся і в поведінці східноєвропейських партійних діячів 4 0 —50-х років (наприклад, І. Надя, Т. Костова), котрі до повернення з СРСР на батьківщину вважалися абсолютно лояльними до Москви.
Слід, однак, пам'ятати: така вільна діяльність небільшовицьких політичних організацій була можлива лише за тогочасної хаотичної ситуації. Крім того, ще не всі збагнули суть ленінізму. Протягом кількох років на законних підставах продовжували існувати нечисленні ліві некомуністичні партії (хоч це існування й було хитким і ненадійним), а в лавах самої комуністичної партії відкрито виникали найрізноманітніші угруповання. Стосовно ж України специфіка полягала в тому, що більшовицький режим тут підсилився за рахунок боротьбистів, які мали справжній зв'язок із місцевим населенням, але водночас були й носіями національних прагнень. Цей компроміс підтвердив просту думку: не можна взяти ані крихти реальної влади, не зіткнувшись із суперечливими наслідками. Нарада фактично міфічної на той час Комуністичної партії України, скликана поза межами республіки — в білоруському місті Гомель — у жовтні 1919 p., ухвалила реалістичну резолюцію (опублікована сімома роками пізніше). Її реалізм виявився в заяві, що нарада вважає можливим рух на південь й організацію радянської влади в Україні лише за наявності регулярних дисциплінованих військових частин немісцевого походження. Інакше й бути не могло, адже в той період серед членів КП(б)У українці все ще становили тільки 23 %.
Численні відмінності в стилі радянського керівництва в Росії та Україні чи не найпоказовіше проявлялися в адмініструванні на селі. В період воєнного комунізму радянська влада спиралася тут в основному на комітети бідних селян (у Росії вони називалися "комітети бідноти", або комбіди, в Україні —"комітети незаможників", або комнезами). Члени комітетів добиралися з числа прокомуністично настроєних селян-бідняків і "сільських пролетарів". У Росії вони контролювали діяльність місцевих сільрад, а в Україні — повністю підміняли їх. Комітети були ліквідовані наприкінці 1918 p., але 9 травня 1920 p. відновлені — причому тільки в Україні! — із застереженням, що до них мають вступати лише незаможники. В інших радянських республіках залишалися тільки сільради. Останні також буди відновлені в Україні, однак тут комнезами знову одержали право оголошувати недійсним будь-який захід тої чи іншої сільради, виключати з її виконкому тих або інших членів або взагалі розпускати її та скликати нові вибори. Вони також користувалися повноваженнями на реквізицію харчових продуктів.