Важке було життє Куліша і його подружжя у Тулі. Губернатор Крузенштерн споглянув на його по-генеральськи. Інші люде в Тулі дивились, дурні, на його так, ніби жили не за Мико-лая, а за царя Бориса 82. Ні з ким він не знався, тільки з своїм хазяїном-ковалем, розкольником. Той поважав його за його живе слово і залюбки ходив до його на чай. На третій вже рік приїхав у Тулу жандарський каштан Гусєв і зараз прийшов до Куліша. Куліш тоді саме вернувсь із Рогожного кладовища, которе любив за те, що на йому сила квіток росло. Ходили туди вони вдвох із жінкою і голубили там дітей сторожевих, а потім наривали полевих квіток і оберемками несли додому. З тих квіток плели вони гірлянди і всю свою світлицю їми завішували. Оце ж вони собі втішаються чим мога (бо дітей Господь їм не дав 83), аж іде жандар. Вони думали, що знов якась напасть,— коли ж жандар той заговорив до них по-людськи. Наказано йому було від родича, щоб притьмом спознався з Кулі-шем і йому сподобавсь. Питає: "Чим же мені, добродію, вам сподобатись?"
"Не чим іншим,— одказав йому Куліш,— як правдою. Чиніте суд по правді, безневинного обороняйте, хижакові злої волі вкорочуйте: то й буду вам приятелем, і синій ваш мундир буде у мене в очу найкращий". І що ж! Справді поробились приятелями, і багацько сталось добра в Тульщині через того Гусєва. Жінка в Гусєва була — свята душа: і тілом, і серцем, сказати, що прекрасна! Була й мати в Гусєва — німкеня родом, розумна і благородна пані. І так сем'я та люба полюбила Кулішів, що, купивши собі дом у Тулі, притьмом хотіла задля них особний будинок у дворі построїти, та Куліші те відхилили. Аж ось і тут склалось горе: вмерла жінка Гусєва з якогось задавненого недугу. Тоді Куліші перейшли жити в їх дом, і пані Кулішева діток своєї другині покійної як рідних дозирала. Незабаром після сього на місце Крузенштерна приїхав губернатором Козодоєв — чоловік як чоловік. Той сам прийшов до Куліша, зазивав його до себе на обід, а далі зумів його ото й визволити, як про се уже розказано. Тяжкою здалась Кулі-шеві тульська неволя — дуже тяжкою через те, що й жінку його кохану на початку віку молодого захопила. Об'явив йому свободу, прийшовши до його, полковник жандарський Шварц (чоловік добрий). Як почув про се Куліш, то подякував йому за добру звістку і зараз пішов до жінки — та й не зможе їй нічого сказати. Вона злякалась, глянувши на його. "Що таке, що таке склалось?" Він узяв перо і написав: "Волю нам вернули!"
Поїхав Куліш до Петербурга і почав собі хліб заробляти працею по журналах: переводив і робив усякі компіляції з книжок німецьких, аглицьких, французьких і польських, (Одна з таких компіляцій вийшла навпослі особною книжкою під назвою "История испанской литературы, по Т и к н о р у"84.) А було йому заказано пером хліб заробляти. Тим часом, бувши в Тулі три роки і три місяці, прожив він усе віно своєї жінки, бо там давано йому, стараннями одного протектора, тільки 300 карбованців за редакторство "Губернских ведомостей" 85 — та й то не хутко. І от мусив він писати по журналах incognito, а потім помістив у "Современнику" дещо з своїх творів, підписавшись "Николай M *" 86, з таким заміром, що коли б тайна поліція присіпалась, то приятель його і земляк — душа вис ок обл агор одна — Миколай Мак...ъ назвавсь би перед нею автором тих творів. От під таким-то гонительством гартувалась уже і так загартована душа сього козарлюги, сього лицаря-невмираки.
За стараннями того ж протектора (вмовчимо його чесне ім'я, бо так треба) дано Кулішеві службу — редактора статистичного одділення у Міністерстві государственних імуществ. Служив він там з один рік, і представлено його цареві до вищого чину. Цар Миколай з науки докладчика (nomina sunt odiosa *) написав своєю рукою: "Не производить" (у чин). А чин багацько тоді значив, та й тепер чимало. Іде Куліш до свого директора: "Заступітесь за мене. Ви ж бачите, що служба моя добра".— "Не маю,— каже,— я права домагатись вам чину. Трейтє одділеннє вам нашкодило, то нехай воно й заступиться за вас". Пішов він у Трейтє одділеннє, і там йому відказують: "Нехай ваш директор про вас напише, що служба ваша добра,— тоді ми до царя представимо". Знов Куліш до директора. "Ні,— каже той,— мені не можна сього писати, коли цар написав: "Не производить". Бачивши тоді Куліш, яка в їх правда, покинув службу, поїхав на Вкраїну. Казано йому опісля, що той його добродій питавсь у царського докладчика: "Нащо-бо ви чоловікові шкоду зробили?" — "Я,— каже,— не знав, що він ваш protégé!.."
На Вкраїні загосподарював Куліш серед степів Полтавщини, між городами Лубнами, Хоролом і Пирятином. Дав йому один приятель, без плати, сто двадцять десятин пахоті, сіножаті, гаю — роби, що хочеш. Написав Куліш до Плетньова; той позичив йому п'ятсот карбованців на господарство; родич один позичив іще чотириста. На леваді не було нічого; треба було будоватись як на пожарищі. "Баївщина" зветься те місце, жили колись там козаки Баї, старосвітські люде запорозького кодла. Літував Куліш із своєю господинею у Баїв-щині, а зимував у тещі в Черніговщині, під Борзною, у хуторі Мотронівці. Знов удруге літував у Баївщині і хутір свій упорядкував добре. Писавши споминки про Гоголя 87—перш в журналі "Отечественных записка х", а потім у "С о-временнику" ("Опыт биографии Гоголя"), спознавсь він з Аксаковими і Гоголевим родом. Аксаков Сергій Тимофійо-вич88 (отець Івана Сергійовича Аксакова — "москвофіла") — святого, юного серця дідусь, писав до Куліша частенько і надсилав нові матеріали про Гоголя. Мати Гоголева також до його писала. Листувавсь із ним ще Плетньов і інші. Готовив Куліш у Баївщині книгу свою у двох томах "З а-писки о жизни Гоголя" , спорудив там же первий том "Записок о Южной Руси" і докінчав повість "Феклуша".
На другу зиму переїхав у Київ. Там приголубили його земляки. Покійний Тарновський Василь Васильович 91 приобіцяв йому кредит на всі його видання, які будуть; а ще, наперед чого, позичив йому Аксаков Сергій Тимофійович вісімсот карбованців, сам визвавшись, на напечатаннє "Записок о жизни Гогол я"; сю книгу печатали тоді приятелі його в столиці. З Києва переїхав Куліш іще раз у столицю і напечатав "Записки о Южной Руси", потім "Проповеди на малороссийском языке", поперероблювавши їх з первого видання Гречулевича, а другу половину наново написавши 92 ; потім напечатав перевод "Чорної р а д и" з "Е п і л о-г о м" у журналі "Русская беседа", а оригінал слідом за тим особно. Все, що не в журналах, було друковане коштом Василя Васильовича Тарновського — нехай вічна буде йому пам'ять!