Року 1857 прохала Куліша Гоголева мати, щоб видав "С о-чинения и Письма" її славного сина93. За сю працю поступила йому десятий процент чистої прибилі, як її пощита-но, три тисячі карбованців, тільки щоб якнайхутчіш скінчити. Принявсь Куліш за діло і зробив його у три місяці: рукописі до ладу позводив, коментарії поробив, листи всі розібрав і вш-рядкував. Хто спогляне на шість здоровенних томів і зміркує, що один чоловік у такий короткий час видав більш двохсот аркушів великого в 8 °, той зрозуміє, з якої міцної сталі виконаний наш худорлявий козак.
Свій заробіток зараз обернув Куліш на печатню 94, знайшовши такого чоловіка, щоб тим ділом орудував. Се була одна із ідеальних помилок його, се в йому буяв дух Уляни Терентьовни. Чоловік той, правда, добре працював коло печатні і підняв її вгору та разом з тим і сам виріс; почали його інші до себе переманювати; забув він, з якої безодні Куліш вирятував його, як він його создав із нічого. Совість того чоловіка (хвалити Бога, що не земляк!) була така, що одного разу він каже Кулішеві: "Я вже вам непотрібен; діло йтиме й без мене, а мені дають удвоє більш плати". Почувши таке, Куліш не докорив його ані півсловом... (Се в його глибока черта народної української вдачі. Знаходив Куліш між неписьменними людьми таких мудреців — і високо їх ставив — що, було, кажуть: "Не треба тих ледащиць карати: їх уже гріхом Бог покарав". А від самого Куліша ми не раз такі слова чували: "Коли мене хто зрадив або покинув, то се йому найбільша кара".) Печатня помалу-малу дійшла до упаду. Нагромадилось на їй довгу стільки, що коли б закрити її, то мусив би Куліш себе банкротом огласити. От тут би його нехай хто побачив, як він своє плече лицарське підложив під похилену будівлю. Переводив він "Историю Англии" Маколея95, аби видавець печатав його перевод у його ж печатні і оплачував житло і матеріал; а що Куліш брав за свою роботу, те роздавав робітникам... Мусив він продать свою печатню так, що замість трьох тисяч готових грошей, котрі положив на се діло, вернулось йому тільки дві тисячі карбованців, да й тих і досі не оддано. Ім'я його зосталось на печатні по умові, і дуже він про се жалкує, бо перепродано печатню у лихі руки.
Поки ж до такої біди дійшло, об'їхав Куліш із своєю жінкою мало не всю Європу, дивуючись цивілізації щасливих народів і сумуючи, що не дають лукаві люде рідну Вкраїну так уци-вілізувати. Вернувшись, написав він, у Мотронівці, повість "Майор" і напечатав у журналі "Русский вестник". Катков * тоді ще не одичав розумом. Думка про народну освіту була найлюбіщою думкою Кулішевою. Видав він в 1857-му році "Граматку" у п'яти тисячах примірниках і, щоб її не куповано дуже в столицях, виставив ціну півкарбованця, а на Вкраїні звелів продавати дешевше, ніж стояла йому самому; до того, багацько тих "Граматок" пороздаровував усюди. Отже знайшлися письменні та довгоухі люде, що печатно докоряли Кулішеві за наживу з "Граматки" і інших книжок! Мовчав Куліш, бо думав, що таких людей самий гріх їх карає. Трохи згодом видав він меншу "Граматку" у восьми тисячах примірниках і розпродав її за безцінь або пороздаровував. Коли ж хто думає, що Куліш заробляв гроші для самих грошей, то нехай у тих спитає, кому він давав гроші без вороття, яко научну підмогу, по сотні і по три сотні карбованців: свого часу такі люде обізвуться. А скільки від його йшло вбогому простолюддю, найпаче ж сліпим кобзарям і лірникам, то про се тільки найближчі приятелі його знають!..
Найлюбіща йому людина з простолюддя була і є хрещениця його Оленка Вовчківна, воронізька козачка, що хрестив він її, бувши ще у дяка в школі. Мати Кулішева дуже любила і стару Вовчиху, моторну говірку бабу, і її Оленку: в очу у Куліша на сій Оленці, що вже давно замужем і обсадила себе дітьми-ко-зачатами, сіяє одсвіт матернього серця. Як колись Уляна Те-рентьовна, так тепер вона бере від його запомогу.
Вернімося знов до літератури. Року 1860 видав Куліш альманах "Хату" 97. Хотів був видавати під сею назвою журнал, та йому не дозволено. Тоді взявсь за се діло Білозерський
Василь і 1861 року почав видавати "Основу" 98. Того ж року поїхав Куліш із Костомаровим купатись у морі; жили вони вкупі з місяць у Ніцці і в Монако, були в Генуї, потім роз'їхались: Костомаров вернувсь у Петербург, а Куліш довго ще вештавсь один по Італії,— проїхав у Відень, з Відня залізницею до Дунаю, Дунаєм завертав у Турещину, з Турещини опинивсь у матері Гоголя, в Полтавщині, прожив там з місяць і восени вернувсь у столицю. Був се понурий період його життя; сумував тяжко; а чого — хіба б у цілій книжці можна роз'яснити. Над Lago Maggiore * щось наче шепнуло йому стих:
Ходжу берегами — та й не находжуся...
З сього стиха виснувалась дума про Україну, а та дума повела за собою рій дум,— і так за малий час уродились "Д ос в і т к и". Тоді саме він читав Данта 99 і його біографію. Ще з Генуї писав Куліш до любого свого приятеля і земляка Глі-бова Леоніда 10 , шкодуючи, що сам не має вдачі до стиха, і раючи йому переказать по-нашому деякі сонети Дантові; а днів через п'ять уже не давали йому покою, мов бджоли коло вуха, свої власні стихи...
Розпущу я свої думи Та й не позбираю; Розтеклися сумуючи По рідному краю...
Дума являлась за думою. Раз щось сумно співало йому думу про бідолашного Солоницю (де гинули козаки 1596 р.), знов — про К у м е й к и (1637). Тоді ж манило його на Дунай, і, ще не бачивши Дунаю, написав він початок "Д у-найської думи". Поему "Великі проводи" розпочав Куліш на пароході, пливучи Дунаєм, і томила вона його доти, поки не засів у Гоголихи, в Васильовці, всюди його тривожено або жара знемагала. Там, походжаючи, як у себе дома, попід розлогими липами та дубами понад водою, зложив він і "В е-ликі провод и", і другу поему — "Н а с т у с ю", і багацько дечого ліричного ("Великі проводи" дуже попсовані цензурою). В поезії Куліша народна історична струна дзвенить такою правдою, як ні у кого з наших поетів; разом з тим чується велика недовідома сила рідного нашого слова і глибокий душевний сум, хоча заспів ік "Досвіткам" одзивається якоюсь вірою і надією: