"То що, пані, готові?" 1 пан Жмайло спритно поцілував жінчину руку: він часом любив пошикувати польською манерою. "А що, панове, рушаймо з Богом!"
"Гей, хлопці!" З повітки, незграбно перевалюючись на високих колесах, викотився громіздкий ридван, запряжений цугом. Пані й панночка посідали, пан Данило хвацько скочив на коня; козаки поправили зброю, скинули шапки, перехрестилися...
"З Богом" — пролунав голос пана Данила. Воротній спустив ворота; наперед поскакав пан Данило з козаками, за ними покотився ридван, за ним ще кілька козаків; знову піднялися ворота і маленький кортеж вирушив в дорогу. Щось незвичне коїться сьогодні з Дариною: і легко їй, і весело, і плакала б вона, і сміялася без краю. Нібито пташка із пов'язаними крильцятами тріпоче в її серці. Чи раннє вставання, чи поїздка отак схвилювали її, проте так весело, так світло, так просторо їй! Приїхали. Ось уже й стара церква дерев'яна, круг неї цвинтар... а скільки народу юрмиться: червоніють козацькі шапки, кораблики, виблискують на сонці дукачі, шаблі, пістолі, пістрявіють жупани, кунтуші, стрічки. Приємний для вуха невизначений шум, а від старенької дзвіниці линуть мирні звуки надтріснутого дзвону. Все залито яскравим світлом жаркого серпневого сонця.
Ридван зупинився. Всі вийшли. Попереду — пан і пані, за ними Дарина, тоді козаки.
— Пан Жмайло, пан Жмайло! — чулося навкруги.
Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються... а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів... Церква вже виповнилася... темна дерев'яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих... Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану... пахне яблуками, сливами, медом... У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ще біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, — яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. "Благослови, Владико!" — загримів здоровенний диякон. Всі підтягнулися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви... аякже, молитися так молитися!
Вдивляється Дарина в темний образ Спасителя, — і картина за картиною проходять перед нею, а очі в захопленні пасуть ікону: Господи, який він добрий, який він милосердний!.. Несподіваний шумок примусив Дарину отямитися; вона озирнулася, а натовп розступився — до лівого клиросу спокійно простував високий, ставний молодий козак. Тільки з крою його жупана, манери триматися та стрункої благородної постаті вже видко було, що роду він не простого, а високого, шляхетного. Козак оглядівся і його погляд упав на Дарину та так і спинився на ній до кінця служби. Пані підштовхнула Дарину:
— Що ж ти не молишся, куди дивишся? Бий поклони!
Дарина перехрестилася; але вже зникло недавнє почуття чистоти й захоплення, а очі мимоволі від образа до козака...
Отець Андрій з урочистою усмішкою, з хрестом і двома проскурами вийшов з вівтаря. Люди заворушилися; підійшли ближче до хреста. Приклалася Дарина й одразу озирнулася: просто на неї впритул дивиться пара сірих променистих очей, та як дивляться! Зашарілися дівочі щоки, вона нагнула голову й пройшла собі далі. — "Зі святим Спасом бувайте здорові!" — каже отець Андрій і матушка, звертаючись до пана й пані Жмайлів: "Просимо ж до нас на трапезу, удостойте, панове, честі!" — І священик дав панові й пані по великій проскурі. "Спасибі, — пихато відповів Жмайло, — але маю вдома справи, та й не звик у гостях обідати", — і сухо глянув на отця Андрія. — "Ну так дочку панночку залиште в нас", — пролунав дзвінкий голосок і Олеся прохально подивилася на Жмайла.
"Як, саму? Не знаю, з ким ще моя донька може здибатися в батюшки". В цей час на паперті з'явився ставний молодий козак і пішов геть.
"Та залиште вже, зробіть таку ласку", — несміливо додала матушка і низько вклонилася.
"Тату, я давно не бачилася з Олесею", — ласкаво цілуючи батькову руку, промовила Дарина.
"А завтра ми привеземо її додому!"
"На них можна полишити дитину", — вступилася й пані.
"То хай буде по-вашому, нехай лишається; але щоб завтра надвечір була вже дома. Ну, дочко, бувай здорова!"
"Спасибі, тату!" — Дарина знову поцілувала руку батькові й матері і, обійнявшись з Олесею, весело побігла
до хати. — "Слухай, серденько, Іван Богуш сьогодні приїхав, який гарний та веселий, та гострий. Ще гарніший зробився і..." — не домовляючи, перебиваючи саму себе, шепоче Олеся Дарині: — "Поспішав, каже, щоб тебе побачити", — і ллються безкінечні уривчасті фрази, вигуки: "Боже мій, лишечко моє, щастя моє!" — і все більше запалюються червоні Олесині щічки. А в отця Андрія вже все готове для прийому дорогих гостей: на широкому подвір'ї білими довгими смугами розтягнуто полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами... а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посилано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.
Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати! "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!" — пролунало за дверима. "Амінь", — відповіла вона. На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї... Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не так щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз — ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса... вуста посміхаються трохи сумно... та головне, — очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти... і страшно, і любо!