В житті маленької, закинутої на край світу залоги це було справжнє свято, а в військовому середовищі миколаївських часів взагалі незвичайна подія, тим більше, що виставу цю двічі повторено для солдатів. Акторами були офіцери, молодші з них грали й жіночі ролі, і єдиним солдатом, що брав участь у виставі, був Шевченко. Очевидно, без нього не могли обійтися. Коли вперше повторили виставу для солдатів, то Шевченко зробив товаришам недолі ще один сюрприз: він по закінченні вистави протанцював гопака в парі з заґримованим на українську дівчину прапорщиком Бажановим. Солдати були захоплені, і на масниці виступили вже самі як актори в двох водевілях, при чому тут уже напевне організатором був виключно Шевченко.
Комендант форту майор Антін Петрович Маєвський після першої вистави влаштував вечерю, а по ній бал. Серед гостей, якими були всі офіцери залоги з родинами, був і солдат Тарас Шевченко, до якого комендант особисто підійшов і перед тим, як випити за його здоров’я, висловив співчуття його долі, кажучи, що Бог щедро наділив його талантами поета, митця-маляра й артиста-актора, та не наділив його щастям, і закінчив словами: "Ну, та Бог не без милости, а козак не без долі!"
Ще в листопаді Шевченкові довелося посилати кн. Варварі Репніній крадькома в чиємусь помешканні написаний лист, і він просив писати до нього кружною дорогою через Оренбург, через полковника Матвеєва, що мав листи віддавати Ґернові, а Ґерн уже мав пересилати їх до форту якимсь конспіративним шляхом – може на адресу когось із новопетровських поляків-засланців, бо був одружений із полькою. Тепер справа значно спростилася: Маєвський або сам запропонував, або на просьбу Шевченка згодився, щоб уся поетова кореспонденція йшла на його, коменданта, адресу. Було це велике досягнення для нещасливого поета.
Писав листи теж, мабуть, у помешканні самого Маєвського, або у знайомих офіцерів, серед яких мав одну особливо близьку людину – башкира сотника Хаїрова, що був товмачем у форті. З-поміж усіх мешканців форту були тільки два з вищою освітою – цей Хаїров, що скінчив університет у Казані, та військовий лікар Нікольський, що передплачував газети й журнали. У листах до княжни Варвари від самого початку свого перебування на Мангишлаку, а згодом і в листах до інших своїх кореспондентів Шевченко гірко нарікав на брак книжок до читання. З газет до форту регулярно приходив тільки військовий офіціоз "Русский инвалид". Офіціоз Третього Відділу – "Северная пчела" Булґаріна, а з журналів "Современник" і "Отечественные записки" приходили несистематично, – офіцери складалися на передплату, але платили, мабуть, неакуратно. Щодо газет, то пошта приходила тільки раз на місяць, усі на них накидалися, і треба було довго ждати черги, щоб прочитати про те, що діється в світі, навіть у "вивернутому догори вовною кожусі" булґарінської публіцистики.
Сходився тепер Шевченко з людьми дуже поволі. Оренбурзька історія зробила його таки справді обережним. Поки пізнав когось справді добре, довго приглядався, а при людях, яким не довіряв, не можна було від нього й слова витягти.
Якщо Потапов, під впливом загального доброго ставлення до Шевченка, поволі й ослабив свою причепливість, то муштра все ж і далі лишилася муштрою, і по вечірньому сиґналі не можна вже було виходити з казарми, щоправда, чистішої, ніж була Орська, а все таки "смердючої". Крім муштри й робіт, треба було відбувати ще й "караули" – варти. Шевченко навіть любив відбувати варту на високій горі – коло флаґштока, звідки можна було досхочу вдивлятися в безмежні обрії бурхливого й завжди мальовничого моря.
Листів довго не діставав ні від кого. Лише в січні міг уже сміливо розпочати листування через Маєвського, але відповідей не діставав саме від тих, що були для нього найдорожчі: ні від братів Лазаревських, ні від Лизогуба, ні від княжни Варвари. Федора Лазаревського спіткали за виявлені приятельські відносини з Шевченком службові неприємності: через втручання Обручева йому не дали підвищення, яке він мав дістати, й начальство остерегло його щодо дальшого приятелювання з поетом.
Княжна Варвара дістала від гр. Орлова гостру пересторогу, що рівнялося повній забороні зноситися з Шевченком [Нагадавши в листі до княжни про те, що вона вже зверталася до нього з просьбою про полегшення поетової долі й назвавши її співчуття Шевченкові "непристойним, з огляду на його порочні й розпусні властивості", гр. Орлов писав: "З Найвищого Государя Імператора дозволу, маю за шану попередити Ваше Сіятельство як про невідповідність Вашого співчуття рядовому Шевченкові, так і про те, що взагалі корисно було б для Вас менше втручатися до справ Малоросії і що в противному разі Ви самі будете причиною, можливо, неприємних для Вас наслідків"].
Що ж до Лизогуба, то, бувши в Чернігові, князь Орлов наказав губернаторові Гессе викликати до себе ліберального дідича й висловити йому гостру догану.
Про це Шевченко не міг нічого знати і мучився думкою, що й найвірніші друзі його покинули.
Кара-Тауська експедиція
Але прийшла весна, а з нею разом і просвіток, як здавалося, у безпросвітному поетовому житті: на початку травня 1851 року до Новопетровського форту прибула геологічна експедиція, яка ще торік мала вирушити з Оренбурґу на Манґишлак і до якої, як пам’ятаємо, Обручев мав приділити й Шевченка. Приїхав Броніслав Залеський, що з ним так заприязнився Шевченко в Оренбурзі, а разом із ним підстаршина Людвік Турно, теж засланець-поляк, один із учасників оренбурзького бенкету на честь Шевченка. Вони привезли Шевченкові купу новин, різні відомості про його оренбурзьких приятелів і знайомих, яких він там покинув багато, привезли політичні новини й головне – книжки й журнали. Легко собі уявити, з якою радістю привітав їх Шевченко: це були люди живі, освічені, нічим не зв’язані з тим "казьонним" оточенням, де довелося йому тепер опинитись.
Завданням експедиції було дослідити родовища кам’яного вугілля в горах Кара-Тау. У складі експедиції був штайґер Козлов, присланий, мабуть, з Уралу, був іще офіцер-топограф, а Залеський був призначений її рисувальником. Які функції виконував Турно – невідомо. Комендант Маєвський виділив із своєї залоги військовий відділ, що мав охороняти експедицію, виконувати службу зв’язку з фортом, який був її базою, і провадити гірничі роботи. Відділ складався не тільки з солдатів-піхотинців, але й з кінних – уральських козаків. Начальником відділу поставлено козацького старшину Антіпова.