Прибув Шевченко до Орської фортеці 23 червня, і того самого дня командир 5 батальйону призначив його до 3 роти. "Колишній художник" Шевченко зробився "рядовим ч. 191", Зробився одним із тих, хто, як сам недавно сказав у "Сні",
Нагодовані, обуті,
І кайданами окуті,
Муштруються…
Муштра й казарма – те, що найбільше він ненавидів, були тепер примусовою атмосферою, в якій мусів увесь час перебувати. Як до кожного "молодого солдата", приставили до нього "дядьку", тобто інструктора. Мундир видали йому вузький. Кожний ранок починався натягненням осоружного мундира за поміччю "дядьки". Далі йшла муштра. Капітан Ґерн хотів допомогти Шевченкові й полегшити його становище і, як уже згадано, спільно з командиром бриґади написав для цього листа командирові Орського батальйону майорові Мєшкову з просьбою "звернути особливу увагу на нещасливого засланця й помагати йому, в чому може", але Мєшков зрозумів це "по-своєму": він узявся особисто по кілька годин денно мучити бідного Тараса солдатською "выправкой", "учебным шагом в три приема" та іншими тонкощами тодішньої фронтової служби, надриваючи сили, щоб зробити з нього доброго фронтовика, чи пак "бравого солдата".
Цей Мєшков був не лиха людина, але дуже обмежена – типовий "солдафон" миколаївських часів. Для його характеристики досить навести таке місце з пізніших споминів самого Шевченка: "Майор Мєшков, бажаючи мені дошкулити [Очевидно, в розумінні "зачепити амбіцію"], сказав якось мені, що коли я буду офіцером, то не вмітиму до порядної залі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться, "носка тягнути"". Даремні були зусилля майора: Шевченко вже в день конфірмації сказав собі, що з нього "не зроблять солдата". Він не тільки не хотів, а й не вмів "носка тягнути". Свідки його фронтових мук довго пам’ятали його "важку, вайлувату постать", постать людини, зовсім нездатної до муштрової "виправки".
Але Мєшков не робив кривди поетові. Для нього лист генерала Федяєва був наказом. Гірший був командир 3 роти землячок Глоба. Суворий формаліст, п’яниця й людина брутальна, він уже тоді, коли Шевченко вперше з’явився перед ним, загрозив поетові різками, якщо він не буде "добре поводитися". Цей Глоба глумився з "нездарного солдата". Найгіршою річчю були для Шевченка перегляди, що їх робив своїй роті цей "отец-командир":
"Тремтячи і серцем завмираючи, – згадував поет-засланець, – я завжди мастив вуса, облачався в панцер і з’являвся перед червоносинє від хмелю лице "отця-командира" скласти іспит із пунктів, рушничних вправ і, на закінчення, найдурнішої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий солдат і за що він повинен любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи від "дядьки" й караульного єфрейтора".
Треба було, як казав, "поховати самому в собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, – не червоніючи й не бліднучи, слухати моральної науки від грабіжника і кровопивця". Найтяжчим для Шевченка було власне це "ховання в собі" людського почуття, до чого він довго не вмів призвичаїтися і що називав "огидним лицедійством".
Найлютішою мукою для нього, найзавзятішого ворога Російської імперії, була служба в війську, головній підпорі осоружного механізму імперії. Психологічну основу своїх тодішніх мук він прекрасно розкрив пізніше в щоденнику:
"За дитячих літ, оскільки я пам’ятаю, мене не цікавили солдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства ["Христолюбивое воинство" – формула, уживана в богослужбових молитвах за військо]. Антипатія зростала в міру моїх зустрічей із людьми з цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, однак мені не пощастило навіть у ґвардії зустріти порядного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то конче неук і хвалько, коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще до того й п’яниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовхнувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану! Якби я був недолюдок, кровопивця, то й тоді для мене дошкульнішої кари не можна було б придумати, як заславши мене до Окремого Оренбурзького корпусу солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань".
Коли щоденна "лицедійська" покора перед начальством була для поета тяжкою мукою, то другою, не менш тяжкою, було примусове перебування в казармі. Удень, по муштрі, можна ще було або піти на берег річки Орі, або до когось із знайомих, культурніших офіцерів чи урядовців, увечорі ж треба було вертатись до казарми. Сморід людського поту та бакуну з солдатських люльок, вічний галас і крики – це були муки, від яких не було куди тікати, коли по вечірній "зорі", тобто по вечірньому сигналі, двері казарми зачинялися. Крім вічного зику, треба було слухати "веселі" розмови про те, "кого били та кого бити обіцяли".
У цій дикій атмосфері Шевченко довго не міг оговтатися. Але йому на короткий час пощастило якось вирватися з казарми – коли саме і чи надовго, невідомо. У кожному разі сталося це або в кінці літа або восени. Зате його спіткала тяжка хвороба – ревматизм. Писав він про це Михайлові Лазаревському, братові Федора Лазаревського, що так щиро привітав його в Оренбурзі: "Опріче того, що нема з ким слова промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом". Хоч тяжкий це був недуг, але – як казав у тому самому листі – помагала не тільки лікарська поміч, а й те, "що прозябав собі, хоч у поганій, та все таки вольній хатині".
Нові приятелі його не забували. Це теж було деяким полегшенням. Ще літом відвідав його в Орській Михайло Лазаревський, якого він перед тим не знав. Це була людина виняткових моральних прикмет, справжній "євангельський юнак": усе життя своє він прожив для ближніх. Пізнавши Шевченка, він зробився найвірнішим його другом. Відвідини Лазаревського були для поета справжнім святом, великим духовим відпочинком. Він бачив Шевченка ще бадьорого. Третій Лазаревський, Василь, через брата Федора переслав поетові з Петербургу сиґари, які той любив, і 50 карбованців. Оренбурзький товариш з Академії Чернишов у листі радив познайомитися з своїм приятелем д’Андре, що в кінці жовтня приїздив до Орської. Цей д’Андре був митцем-малярем, учнем Шевченкового знайомого, професора Тіхобразова. Чернишов хотів дати Шевченкові хоч на кілька днів товариство інтелігентної "прекрасної людини й великого аматора красних мистецтв". Турбувала приятелів відома їм добре необережність поетова, і тому Чернишов остерігав Шевченка, щоб він не рисував в Орській, бо там серед каторжників був якийсь професійний донощик, колишній урядовець.