Ця офіційна "література" й наслідки, що їх вона викликала, не могли не бути темою розмов у політичних салонах Петербурґу й Москви. У Росії, як у державі, де не було свободи друку, громадянство завжди живилося всякими чутками.
Російська інтелігенція неоднаково реаґувала на чутки, що повставали по царському присуді над братчиками, та на заходи царського уряду, викликані їхньою справою. Переконаний централіст-русифікатор, найворожіший Шевченкові критик В. Белінський на вічну ганьбу собі писав своєму приятелеві Анненкову: "Довідувався я про Шевченка і справді переконався, що поза релігією віра – річ нікчемна". Нагадавши Анненкову думку Бакуніна про те, що Шевченко – "людина поважна й прекрасна", Белінський казав далі:
"Віра робить чуда; вона творить людей з ослів і дубин; значить, вона може і з Шевченка зробити мученика за волю; але здоровий розум повинен бачити в Шевченкові осла, дурня й "пошлеца", а до того іще й гіркого п’яницю, з хахлацького патріотизму охочого до горілки".
Оповівши про те, як цар сміявся з одного Шевченкового пасквілю, а обурювався на другий, де дотеп був звернутий проти жінки [Мова тут, очевидно, про "Сон" – про уступи в ньому, де Шевченко дав сатиричні портрети царя й цариці], Белінський оповідав таке:
"Я не читав тих пасквілів і ніхто з моїх знайомих їх не читав (а це між іншим доводить, що вони зовсім не злі, а лише дурні [?!]), але я певен, що другий пасквіль, мабуть, занадто гидкий"…
"Шевченка, – писав далі, – заслали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його; коли б і я був суддею, я покарав би не гірше. Я маю особисту відразу до таких лібералів! Це вороги всякого поступу. Своїми зухвалими дурницями вони дратують уряд, роблять його підозрілим і викликають гострі заходи, згубні для освіти й письменства".
Далі Белінський оповідав про ті прикрощі, що спіткали цензорів Кулішевої "Повісти про український народ", і про те, як взагалі почала тоді лютувати цензура.
"От що роблять ці скоти, безглузді ліберальчики! Ой, уже мені ті хахли! Культивують лібералізм в ім’я галушок і вареників із свинячим салом!"
На такому ідейному рівні стояв цей прославлений російський "западник"!
Хвилювала ця справа й московських слов’янофілів. Самарін спішився попередити своїх людей, щоб були обережні, коли довідався про арешти Куліша, Савича та помилково притягнутого жандармами до справи московського слов’янофіла Чижова. Зате "аполітичний" К. Хомяков писав у листі до Самаріна: "Українців, як видно, заразила політична дурість". Не знаючи, в якій мірі злочинним було їх "заблуждение", Хомяков нарікав на їх нерозум, бо "час на політику минув".
Одначе знайшлася в Петербурзі й така група людей, яких справа українських змовників дуже зацікавила. Це був гурток людей, що їх займали питання перебудови укладу соціального й політичного життя на зовсім нових засадах. Вони гуртувалися навколо Буташевича-Петрашевського, і серед них Шевченко найліпше знав Момбеллі, що походив з України, та Штрандмана, з яким зблизився в Яготині у Репніних.
Момбеллі нотував у своєму щоденнику, що Шевченко написав "відозву до українців" і що француз Лесаж віз її за кордон, щоб надрукувати, але на кордоні йому цю відозву відібрали [У "француза Лесажа" в переказах обернувся Куліш]. Момбеллі стверджував, що, коли люди обережні називали ці революційні плани безумством, то "українці, більше знайомі з місцевими умовами, навіть такі, що вчинку Шевченка не похваляли вже тому, що він не вдався, признають його план за зовсім не такий недоладний, як може здаватися на перший погляд": вони кажуть, що "треба тільки розворушити їхніх земляків, а там уже тяжко буде їх заспокоїти, поки не допнуть свого, не виконають того, що затіяли". Буташевич-Петрашевський мав якісь дані твердити, що відкрита урядом українська змова "пустила коріння" на Україні, чому багато помогли твори Шевченка, які схвилювали Україну, і що там і тепер неспокій.
Відгук в Україні та за кордоном
На Україні вістка про царський присуд над братчиками не могла не викликати хвилювання. Шевченко об’їхав мало не всю Україну, скрізь зав’язував знайомства. Свої нелегальні твори він не тільки давав читати й переписувати, а навіть декламував їх не раз і прилюдно, а друковані твори його знав мало не кожний освічений українець. Костомаров і Куліш теж були постатями дуже популярними. В ту добу шукання нових шляхів – у добу нового розуміння нації, в добу розбудженого народництва, все, що було живе на Україні, не могло не хвилюватися, не реаґувати на ув’язнення й заслання головних провідників – ідеологів нового руху. Уже за кілька днів по арешті Костомарова й Шевченка з мурів одного дому в Києві поліція зняла таку прокламацію, що вийшла, мабуть, із кіл молоді, ідейно близької до заарештованих:
"Браття! Настає велика пора, пора, коли маємо нагоду змити ганьбу, нанесену попелові наших батьків, нашій рідній Україні підлою рукою вічних ворогів наших. Хто з вас не підійме руки за велику справу? За нами Бог і добрі люди, вірні сини України, вороги кацапів".
Діставши 26 квітня копію цієї прокламації, цар написав на ній: "Явна робота тієї самої пропаганди з Парижу; цій роботі на Україні не вірили ми довго, а тепер не можна щодо неї сумніватися, і слава Богу, що так відкрилося". Бібікову, що був тоді в Петербурзі, Микола І наказав негайно повернутися до Києва і "всюди пильно дивитися". Це був вибух обурення якихось незнаних молодих завзятців, не опертий ні на яких організаційних підставах, але вже невдовзі київська молодь утворила нову українську таємну політичну організацію.
Польський революціонер і письменник Єж-Мілковський, що був тоді студентом Київського університету, оповідає в своїх недавно опублікованих споминах, що справа братчиків "виросла в переказах до розмірів справи великого значення". Студентів-українців по ліквідації кирило-мефодіївської змови "сором огорнув з приводу їхньої несвідомості", і вони постановили закласти конспіративну організацію. Повстала змова "справжня, ґрунтовна, з усіма прикметами якнайбільшого протидержавного злочину", але її ініціатори переконалися, що без організаційного досвіду не виконають того, до чого приступили. Постановили тоді звернутися до товаришів своїх поляків, що мали вже опінію досвідчених конспіраторів. Було це непорозуміння: по ліквідації останнього польського революційного гуртка польська молодь у Києві була політично пасивна.