"І не любила Україна ні царя, ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других – чи він був преж того паном, чи невольником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками".
Так само думав і Шевченко:
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана
Сама собі у жупані
Розвернулася весела.
У національному минулому України Костомаров вишукував традиції християнського альтруїзму – визволення "ближніх з неволі", покликався на гетьмана Свирговського, що ходив обороняти Волощину, на Сагайдачного, що "ходив Кафу руйнувати", щоб визволити невільників "з вічної підземної темниці". Шевченко ту саму національну прикмету із запалом оспівував у "Гамалії". Козацьким устроєм, заснованим на засаді абсолютної рівності, Україна давала приклад іншим слов’янським народам, виконувала свою історичну, згідну з духом слов’янським, місію: "і умножалося козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і в других слов’янських краях". Україна "держалася Закону Божого", але сусіди не держалися.
Монархічно-маґнатський устрій Польщі був запозичений від німців, а Московщина з її царем, "ідолом і мучителем", була витвором татарського духу. Росія й Польща поконали й поділили Україну. Хоч і подолана й "розідрана", Україна все таки вела й далі свою історичну місію: польська конституція 3 травня 1791 року, як і повстання декабристів у Росії – це були відгуки "голосу України", але вони були знівечені німецькими деспотами. Союз трьох слов’янських народів, що могли б жити "неділимо", але й "незмісимо", кожний у своїй державі, не здійснився, але Україна ще виконає свою місію, – покличе всіх до нового, вільного від якої-будь неволі життя; про що мріяв і Шевченко, коли бажав, щоб слов’янські народи були "добрими братами і синами сонця правди".
Лише в історичній перспективі цей український панславізм робиться зрозумілий як витвір ідей епохи й релігійного світогляду покоління, що його породило. Був він протиставленням двом іншим панславістичним теоріям – російській і польській: коли російська зводила ідею панславізму до панрусизму, то польська в більш або менш виразній формі висував ідею гегемонії Польщі. Український панславізм був ідеальною утопією "незмісимого", на засадах повної рівності опертого, союзу слов’янських народів.
Ця міжнаціональна утопія виросла на тлі ідеї національного альтруїзму. У розвитку української національної ідеї альтруїзм цей був конечною гіпотезою: без її зруйнування історичним досвідом українство не дійшло б до сучасної наскрізь реальної теорії національного егоїзму. Містичну віру того покоління в те, що із знищенням деспотичного політичного й "панського" соціального ладу кожний народ приверне собі первісну моральну чистоту і буде з другими по-братерському жити без зазіхань на їхнє національне добро, спростував лише дальший історичний процес. Вихований в ідеях руссоїзму й євангельського демократизму, Шевченко при всій своїй геніальності піддався чарам духу своєї доби.
Примітки
союзом 1815 року – У Зайцева описка: "союзом 1814 року".
Урядові репресії
Наслідки справи Шевченка й "українсько-слов’янського" товариства, як його остаточно охрестили жандарми, були фатальні для української справи. Микола І і його уряд стали віч-на-віч із українською проблемою, що, як уже всім у Росії здавалося, давно перестала існувати. Переконалися тепер, що існує небезпека українського сепаратизму, що ідеї української національно-політичної окремішності знаходять для себе вдячний і родючий ґрунт. Усвідомлення російською політичною адміністрацією цього грізного факту продиктувало їй необхідність ужити цілий ряд заходів, що мали загатити всі річища, якими український рух міг розливатися, коли б знайшлися по знищенні вже відкритих нові його джерела, й знайти засоби, що не дали б тим новим джерелам вибухнути живущою водою.
Свій реферат цареві про справу кирило-мефодіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи "безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений".
Напрямок і характер урядових заходів для досягнення цього "спокою" найкраще ілюструє окремо подана цареві гр. Орловим і цілком "апробована" царем "опінія" з приводу цієї справи. Шеф жандармів спочатку слушно ствердив, що слідство над україно-слов’янським товариством виявило, що "ідеї про відродження в кожній землі ["Землі" – в розумінні окремої національної території] народности, мови, власної літератури і про об’єднання всіх слов’янських народів в одну цілість" не становлять виключної власності арештованих українських патріотів, а що вони – "предмет міркувань" багатьох сучасних учених. Ідеї ці плекають також і московські слов’янофіли, але вони працюють в інтересах Росії, на користь її могутності. Сенс цієї думки Орлова був той, що московський панславізм це властиво панрусизм. "У Києві ж і в Україні, – писав далі Орлов, – слов’янофільство обертається в українофільство. Там молодь з ідеєю об’єднання слов’ян сполучує думки про відбудування мови, літератури й звичаїв України, доходячи навіть до мрій про, повернення часів давніх вольностей і Гетьманщини".
Проте Орлов уважав, що треба вжити "деяких заходів обережності" і щодо московських слов’янофілів, бо в їхніх "двозначних" висловах про роль слов’янства у "всесвітньому питанні" теж може критися та небезпека, "щоб їхні кличі про приєднання до Росії чужоземних слов’ян не викликали незадоволення сусідніх держав, яким ті слов’яни підвладні". Але, на думку Орлова, особливо енергійну боротьбу треба розпочати з "українофілами", бо "їхні думки про відродження народности їх батьківщини можуть привести українців, а за ними й інші підвладні Росії народи до бажання існувати самостійно". Стверджуючи цю месіаністично-прометейську роль новонародженого українського націоналізму, гр. Орлов представив цареві такий план: