У прокламації "До братів українців" Костомаров писав, що в новій Слов’янщині має бути "один сейм або рада слов’янська", у якій сходитимуться вибрані депутати для вирішення федеральних справ, але кожний народ матиме "свою річ посполиту" і управлятиметься "незмісимо з другим так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну". На чолі кожної республіки мав стояти окремий "вибраний на года президент ("начальник")", а над усім союзом – федеральний президент. Депутатів і урядовців мали вибирати "не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщенності". Св. віра Христова мала бути "основою закону" й громадсько-політичного ладу, опертого на засадах "посполитої рівності і свободи". Стани мали бути скасовані.
У прокламації до москалів і поляків говорилося:
"Браття великороси й поляки! Це говорить до вас Україна, вбога сестра ваша, яку ви розп’яли й розшарпали й яка не пам’ятає зла й жалкує разом із вами над вашою лихою годиною, і готова проливати кров дітей своїх за вашу свободу. Прочитайте це братське посланіє, обміркуйте важливу справу вашого спільного рятунку, повстаньте зо сну та дрімоти, знищіть у серцях ваших нерозумну ненависть одного до одного, розпалену царями й панами на спільну погибель нашої свободи, засоромтеся ярма, що тяжить над вашими плечима, засоромтеся свого власного зіпсуття, прокляніть святокрадські імена земного царя й земного пана, виженіть із ваших умів, дух невір’я, внесений німецькими й романськими племенами, й дух запеклості, вдмухнений татарами, перейміться властивою слов’янам любов’ю до людства, згадайте також про ваших братів, що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя й діяльності кожного з вас: слов’янський союз, загальна рівність, братерство, мир і любов Господа нашого Ісуса Христа. Амінь".
У соціально-політичній частині "Книг битія українського народу", засадам царського "самодержавія, православія і народності" протиставлені були засади: 1) самодержавство Бога, як "єдиного царя і пана", 2) справжня євангельсько-християнська релігія та повна політична рівність і свобода. Феодально-поміщицьку монархію-деспотію мала заступити демократично-конституційна республіка, де законодавча влада належить "сонмищу" (тобто сеймові), де державна влада "не робить те, що здумається, а що постановлено", де "урядник і правитель повинні підлягати сонмищу", де скасовано всякі станові й соціальні різниці і зрівняно всі маєткові відносини, де нема ні "невольників", ні "багатих", ні "нищих" (зовсім убогих).
Костомаров оповідає, що коли познайомив Шевченка з ідеєю єднання слов’янських народів, то Шевченко прийняв її з великим захопленням. Але той же Костомаров в іншому місці каже, що Шевченко віднісся до деяких ідей Братства "з великою задирливістю і крайньою нетолерантністю", що було приводом до частих між ними суперечок.
Значна частина того, що Шевченко міг почути від Костомарова про ідеї й завдання Братства, безперечно відповідала й його переконанням. Досить прочитати Шевченків "Кавказ" і "Посланіє мертвим і живим", наскрізь пройняті, християнською етикою і на ній опертими ідеями національної й політичної свободи; досить пригадати його вболівання над розбратом слов’янських народів у "Никиті Гайдаї" й у "Гайдамаках" та в посланії до Шафарика, щоб ствердити, що його політичні, соціальні й етичні ідеали не розходилися з тим, про що йому оповідав або що йому прочитав із наведених вище документів Костомаров. Отже, коли з ним Шевченко сперечався, то, мабуть, тому, що в усіх цих планах надто мало виступало те, що було його "святая святих" – українська національна справа, а також тому, що засад "Любові, лагідності й терпіння", що їх підкреслювали братчики як основи їхньої праці, не міг погодити з своїм національно-громадським (не особистим) сумлінням. В ім’я визволення мільйонів поневолених, в ім’я створення "вольної нової" сім’ї-держави, справді християнської, він уважав за можливе взяти в руки меч проти тих, що теж мечем тримали в покорі мільйони в ім’я засад фактично антихристиянських і в ім’я їх поневолювали нові й нові народи. Сказав це виразно і в "Кавказі", і в "Заповіті". Це був голос із підземелля української національної душі – з "великого льоху", якого Москва "ще не дошукалась" і до якого він відкрив землякам стежку, що її вони забули.
Мабуть, іще тоді ж у травні Шевченко пізнав і Миколу Гулака, і Опанаса Марковича, а може й інших братчиків. Безперечно, зустрічався й з Білозерським. Невдовзі всі вони повиїздили з Києва. Дальші зустрічі й розмови треба було відкласти аж на осінь.
У Києві
Тим часом Шевченко знайшов собі приміщення на Козиному Болоті (пізніше – Хрещатицький провулок), де оселився разом із митцем-малярем Михайлом Сажиним та Афанасьєвим-Чужбинським, що ще по Проводах приїхав до Києва. Сажин був товаришем Шевченка з Академії. Обидва митці з самого ранку аж до вечора пропадали на етюдах, зрисовуючи "всі прикметні види Києва, інтер’єри церков і цікаві околиці". Зрисовував Шевченко і лаврські ґалерії-коридори, що провадили до печер, і цікаві характеристичні постаті прочан і жебраків у Лаврі. Коли була негода, залишався вдома й читав нові журнали або потрібні йому для праці історичні твори. "Не було нічого приємнішого за наші вечори, коли, повертаючись потомлені додому, ми розчиняли вікна, сідали до чаю й переказували свої чудові враження", – так згадував Афанасьєв-Чужбинський їхнє тодішнє життя.
Бував тоді Шевченко і в аристократичних домах, де його скрізь приймали з пошаною, але серед "пихатих денді й пань" почував себе менше вільно й волів товариство людей простих, як от якихось родичів Чужбинського, що годували його смачними пісними українськими обідами, або київських міщан-цехових, закоханих у свою "маґдебурґію", що її скасував Микола І; іноді на яких два дні зовсім зникав із дому, затягнутий до якогось приємного йому і, певно, не "панського" товариства.
Із панських, тобто дворянських родин, де досить часто бував, можна назвати вже відомих нам Тарновських із Потоків, що мали в Києві власний дім, і їхнього свояка М. В. Юзефовича, помічника куратора київської шкільної округи. Підкреслюючи свою пошану до людської гідності кріпаків, Шевченко, буваючи в панських домах, навмисне демонстративно залишався в товаристві панських слуг. Одним із його приятелів у Києві був Василь, слуга Юзефовича. Розмовляючи з ним, поет часто цілими годинами засиджувався в передпокої, спізняючись до салону, де перебували господарі і їхні гості.