Оселився Шевченко знову десь на Василівському острові в сусідстві, а може й разом із цілою групою товаришів-земляків, із яких можна назвати киянина Івана Гудовського та слобожан Михайла Карпа й Хиврича. Відродився запорізький курінь, у якому поет зробився "отаманом". "Гамалію" свого знайшов уже видрукуваного. Спільне з Бодянським виправляння тексту цієї поеми було зайвою працею. Видавцем її був якийсь "полукацап", що, за дотепним виразом Бодянського, "нарядив у свій армячок" Гамалію, і він вийшов у світ "чумарзою", – друк справді був брудний, а на обгортці красувалася віньєтка… з бубном і паяцом.
"Безталанный", висланий іще з України до редакції "Маяка", теж з’явився весною в цьому часописі, але Шевченко не встиг, очевидно, попросити редакцію зробити відбитки, і тепер сам видав цю поему ще й окремо під зміненою назвою "Тризна". У Москві мав організувати продаж обох поем Бодянський, на Україні старалася розповсюдити їх княжна Варвара, а також панна Марія Селецька. Відгуки критики були неповажні. Що навіть на такий архітвір, як "Гамалія", не знайшлося порядного рецензента, то це була б річ дивна, коли б не те, що вже й слов’янофільські часописи перестали тоді цікавитися українською літературою, а глузливо-блазенські рецензії часописів інших напрямків зробилися вже традиційними. І геніального "Гамалію" зустріла "Библиотека для чтения" черговим блазенством:
"Гамалія або Гамалій був разом і Ахілл і Аякс запорізький, – бив, різав жидів (?!), турків, поляків (?!), – тільки не їв своєї печені. В епопеї пана Шевченка описаний похід Гамалії на Скутарі. Похід греків на Трою супроти подвигу Гамалії – те саме, що "Іліада" супроти "Мертвих душ". Ці подвиги і змалював поет у віршах, гідних героя".
Писав цю "рецензію", як видно, якийсь "землячок", що у своїй тупій реакційності зробив з обох геніальних українців якихсь зарозумілих мегаломанів без хисту.
Зате міг Шевченко потішитися справді поважною критичною оцінкою своїх попередніх поезій, що її в загальному огляді нової української літератури дав талановитий молодий український учений і письменник Микола Костомаров у харківському альманасі "Молодик" за 1844 рік.
Іще коли Шевченко був на Україні, повстав у нього конкретний проект ширення національної свідомості серед письменних земляків. Як романтик, як ідеаліст-ентузіаст, він глибоко вірив у те, що мистецтво уморальнює людські душі, має на них незбагненний доброчинний вплив. Із настроїв і думок, що з особливою силою опанували його на руїнах Чигирина й Суботова, виник у нього проект видавати альбоми-зошити, що під назвою "Живописная Украина" мали ілюструвати політичну історію України, починаючи ще від князівських часів, дати образ її мистецької культури, представити національні українські звичаї, а також ілюструвати й найориґінальніші пам’ятки української народної поетичної творчості. Працю цю зв’язав був із шляхетною думкою: викупити своїх братів і сестер із кріпацтва за гроші, що будуть доходом з того видання. Ідею цю гаряче підтримувала кн. Варвара Репніна.
Привіз із собою з України різні етюди з натури, що їх зробив чимало в своїх подорожніх штамбухах. Матеріалу для композицій не бракувало. Треба було вибрати сюжети, що відповідали б задуманій програмі. З намічених ним знаємо лише ті, що були заанонсовані. Дуже характеристичний був цей вибір. Серед видів історичних пам’яток, крім Видубицького монастиря, бачимо Чигирин, Суботів, Батурин – руїни "колишньої слави", історичні пункти найзавзятіших змагань України за свою незалежність і резиденції героїв тих змагань. Серед виконаних і задуманих ілюстрацій до історичних українських подій бачимо сцени, що або мали збуджувати почуття національних гордощів ("Дари Богданові і українському народові"), або викликати думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ у процесі боротьби з силами, ворожими його самостійності (кара смерти над Іваном Підковою, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибірі), або давали образ кари за національну зраду (Сава Чалий). У виборі побутових сюжетів бачимо скрізь бажання або показати глибоку поетичність українського народного світогляду ("Похорон молодої"), філософський гумор українця ("Казка про солдата і смерть"), або його гуманні традиції ("Старости", де вибраницю питаються, чи вона згоджується піти за того, хто її сватає), або наскрізь оригінальні форми наших національно-суспільних інституцій (чумацтво), або яскраве багатство традицій культурних ("Перезва") тощо. Коротше кажучи словами самого Шевченка, хотів він дати по змозі повний образ усього того, чим Україна "різко відрізняється" від інших національних збірнот. Як бачимо, мета видання була передусім національно-патріотична, але давала авторові не лише змогу пропагувати культ славетного минулого України та збуджувати зацікавлення й любов до всього національного українського, а й можливість виявити свої артистичні здібності.
Питання масової репродукції мистецьких творів мусили зацікавити Шевченка вже кілька літ тому, коли він почав працювати як ілюстратор. Знані були тоді лише два способи репродукцій – літографія і гравюра. Волів гравюру, як більш артистичний спосіб віддання оригіналу, але звичайні ґравюри-дереворити, сталерити й мідерити його не задовольняли. У 1842 р. він узяв участь у дослідах над спрощеним способом репродукування рисунків, над т. зв. ґальвано-графією. Для свого опікуна Сапожникова, скарбника Товариства заохочення митців, що досліджував ґальвано-графію, зробив навіть рисунок-ілюстрацію до Шекспірового "Короля Ліра" й напевне брав участь у його гравіруванні та репродукуванні способом ґальванографії. Але досвід переконав його, що найкращий із усіх способів репродукції – ґравюра, роблена способом "офорту", витравлюванням рисунка на мідяній дошці за поміччю їдких кислот, спосіб старий, відомий ще Рембрандтові, але такий, що давав найкращі артистичні результати: ним можна було дуже добре віддати всі відтінки ориґіналу-рисунка, і найкращі досягнення бували при цьому тоді, коли автор твору сам переносив на дошку свій рисунок. Тому він і спинився на цьому способі.