Зробившись постійним гостем Шмідтів, Фіцтумів і Йоахімів, Шевченко пізнав побут інтеліґентських і міщанських німецьких родин, у житті яких більше було стриманості й життєвої систематичностє, ніж у житті родин російських або українських. Ця зовсім нова для нього товариська сфера була відмінна й від тієї літературно-мистецької богеми, в середовищі якої він одразу був опинився. У Шмідтів, де були молоді панночки, Шевченко організував літературні вечори. У Фіцтумів відбувалися музичні вечори. Фіцтум був інспектором Університету, і Шевченко, буваючи в його домі, придбав, мабуть, не одне цікаве й корисне знайомство.
Познайомив Шевченка Штернберґ і з українським магнатом Григорієм Тарновським, у якого він перед тим гостював у його пишній Качанівці. Був це досить обмежений і мало освічений пан, який одначе вмів грати роль мецената, знавця мистецтва й опікуна митців. У зимовому сезоні він з’являвся в Петербурзі з своїми українськими слив’янками й вишнівками і приймав у себе малярів і письменників, частуючи їх розкішними обідами. Гості підлещувалися до багатого пана, і Шевченкові не подобалося це, як не подобався й "протекційний тон" господаря-маґната. Проте знайомство з ним придалося Шевченкові, бо згодом через нього познайомився він і з кревняками – київськими Тарновськими, що потім одержали в спадщину маєтки качанівського дуки. Штернберґ був закоханий в одну з небог Тарновського, вона відповідала митцеві взаємністю, але заручилася з іншим. Штернберґ тяжко переживав цю свою драму, а співчуття товариша ще більше зв’язало обох молодих ідеалістів.
По кількох роках, з далекого Риму, Штернберґ писав Тарасові, що він для нього більше ніж добрий: "добро можна зробити і з якоїсь сторонньої спонуки, а бути другом людині, ділити з нею горе й радість – для цього треба мати справді добру й чутливу душу". Але головним цементом їх дружби була спільність мистецьких зацікавлень: Штернберґ, перебуваючи на Україні, відчув усю красу нашої батьківщини і з великою експресією вмів на своїх малюнках відтворити всі характеристичні риси нашого пейзажу й колоритного українського побуту. Уже 9 років минуло від часу, як Тарас покинув Україну. Тепер малюнки Штернберґа воскрешали в Тарасовій уяві образ його мальовничої батьківщини. Мешкаючи в одній кімнаті, працювали разом. Штернберґ малював образи із своїх ескізів. Річ ясна, що предметом їх розмов була Україна, звідки прибув Штернберґ, повний свіжих, яскравих для мешканця півночі українських вражень. Коли Сошенко вважав поетичні заняття Шевченка за непотрібні, за марнування дорогого часу, то з романтиком Штернберґом поет міг досхочу ділитися своїми літературними зацікавленнями й читати йому свої поетичні твори.
Під час перебування Штернберґа в Петербурзі в житті їх спільного вчителя сталися дві події: його "недоречне одруження і доречна розлука", як казав Шевченко. Брюлов одружився з сестрою їхнього товариша, німця з Риги Тімма – Емілією Тімм. Це була надзвичайна красуня. 8 січня 1839 р. Шевченко і Штернберґ були в євангелицькій кірсі на шлюбі Брюлова, що відбувся без традиційного весілля. Шевченко був увесь час короткого подружнього життя Брюлових їхнім частим гостем і поділяв захоплення свого вчителя красунею-жінкою. Раптом, менше ніж по двох місяцях, Емілія покинула свого чоловіка й більше вже до нього не вернулася: він завдав їй тяжкої образи. Драму свою Брюлов переживав дуже тяжко – він захворів, і Шевченко на деякий час навіть переселився до вчителя, опікуючись ним, як умів. Тарас був одною з небагатьох осіб, що були втаємничені в цю історію. У житті Шевченка теж не залишилася вона без значення. Причиною драми Брюлових був цар Микола І – відомо, що він залицявся до гарної дружини славного на всю Росію митця. Немає ніяких даних припускати, що перед тим Шевченко міг щось чути про інтимне життя цього деспота-монарха, але без усяких вагань можна ствердити, що тепер він багато довідався про це від свого вчителя.
1838 – 1843 рр. Студент Академії мистецтв
Перші поезії
Ще восени 1838 р. деякі знайомі Шевченка довідалися, що він не лише талановитий мистець-маляр, а також і поет. Є. Гребінка дістав від Шевченка кілька поезій для свого альманаха, що його хотів спочатку назвати "Весна", а потім назвав "Ластівкою".
18 листопада Гребінка писав до Харкова старому Грицькові Квітці-Основ’яненкові: "…тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той! Як що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на Збірник". А в січні 1839 р.: "У мене тут є чудесний помічник – Шевченко, людина подиву гідна…"
Сам Шевченко оповідав, що почав писати вірші ще в 1837 році, ще коли жив у Ширяєва, і що з тих його "спроб" збереглася лише одна балада "Причинна", написана у Літньому саді під час білих ночей, романтичний твір, який постав серед романтичної обстанови. Почав Шевченко писати поезії, очевидно, незабаром по тому, як пізнав Гребінку. Гребінці ж першому з своєю творчістю звірився, бо Гребінка перший зайнявся його літературною освітою, і напевне від нього першого Шевченко дістав писані нашою мовою твори і то, мабуть, усі, бо їх тоді було дуже небагато. Російські (а може й польські) поезії Шевченко вже читав перед тим.
Познайомившись із Гребінкою, довідався, що існують не тільки українські народні пісні, яких він знав "силу без ліку", а також, хоч і нечисленні, щоправда, але гарні поезії українських авторів. Довідався теж, що його рідні народні пісні, яких він співав завжди залюбки – чи вдома, чи в полі, чи на чужині під час праці, – що ці пісні – теж справжня поезія, поезія, високо цінена також і чужими ученими й поетами, і що не один із них уважає народну пісню за найвищий прояв поетичної творчості, яку поетам треба наслідувати. Велика, мабуть, була його радість, коли деякі з рідних пісень, що їх він сам добре знав, побачив у збірниках кн. Цертелева й Максимовича.
Повен тяжких, сумних настроїв, туги за рідним краєм і туги за волею, пригрітий добрими людьми, але й випроваджений ними на манівці оманливих мрій та надій, тужив тоді подвійно, і його наскрізь лірична вдача знайшла вихід для тієї туги: почав сам творити пісні, у яких тугу свою почав виливати. Виливав її рідним словом. Але туга ця знаходила вислів у формі кращій і ще досконалішій, ніж та, що її мали українські пісні. Обидві знані йому стилістичні форми – народно-пісенна й та літературна, що її взірці знав із російської, польської та з української поезії, у дивно гармонійній сполуці творили нову українську поетичну форму. Які були його інші поетичні "спроби" 1837 року, невідомо, але Гребінка дістав від нього для свого альманаха баладу "Причинна".