Тим часом восени йому почало докучати безгрішшя: не мав ніякого заробітку, а ґраверська праця вимагала ще й додаткових видатків. Перші місяці після приїзду до Петербургу матеріальних труднощів не мав: жив у М. Лазаревського, а гр. Настасія по приїзді поета з Нижнього вручила йому 500 карбованців, виручених з аматорської вистави, спеціально для цієї мети організованої. Та ми вже знаємо, що гроші його не трималися, – коли були, то витрачав, не думаючи про наслідки, коли ж витратив усі, починав турбуватися. У листопаді в листі до Щепкина нарікав уже на "безгрішшя прокляте": не мав за що навіть до опери піти. Час від часу міг продати якусь акварель чи сепію із числа привезених із Новопетровського або зроблених під час повороту до Петербургу; міг іноді знайти аматора на нову свою гравюру, але цього для нього було мало.
Тільки видання творів могло б йому принести більшу суму грошей і на довший час запевнити матеріальне існування, але по піврічних заходах виявилося, що цензура не компетентна дати дозвіл, бо літературну діяльність заборонив Шевченкові сам покійний цар. Довелося подати відповідне прохання новому шефові жандармів кн. Долґорукову, що поет і зробив 27 жовтня. Шевченко просив дозволу на нове видання вже видрукуваних раніше творів і, сподіваючись тепер, що цей дозвіл дістане, навіть продав їх видавцеві Кожанчикову за 2000 карб. Але Долгоруков несподівано наказав справу припинити, мабуть, ознайомившись із нею докладно, прочитав колишню "рецензію" Дубельта з остаточним висновком, що й у тих творах Шевченко "бажає викликати ненависть до панування росіян". Знав Долґоруков і про ненависть царя й цариці-вдови до нашого поета, і це теж могло вплинути на його рішення.
Це був для Шевченка перший великий удар після повороту з заслання. Хтось порадив поетові почати з іншого кінця – звернутися до нового ліберального міністра освіти Євграфа Ковалевського. Приятелі поета хотіли, мабуть, викликати особисте звернення міністра до жандармів, і справді, 4 грудня канцелярія міністра освіти почала справу "про дозвіл митцеві Тарасові Шевченкові надрукувати новим виданням його твори "Кобзар" і "Гайдамаки"".
На початку наступного [1859] року це посунуло справу вперед. 28 січня Долгоруков повідомив міністра Ковалевського про свою принципову згоду на друкування названих творів Шевченка, але під умовою, що вони будуть наново розглянені цензурою, а на "Чигиринського Кобзаря" "буде звернена особлива увага".
Поетична творчість
Усі ці митарства безперечно зіпсували райдужний настрій, у якому Шевченко перебував у Москві й Петербурзі по повороті з заслання. Він тратив придбану рівновагу і спокій духу. Справа визволення селян-кріпаків, якою, можна сказати, жила й дихала тоді краща частина громадянства в Росії й на Україні, теж затягалася й заплутувалася що далі, то більше. Не була вона ні легка, ні проста, але здійснення її значно прискорила б виразна, рішуча позиція уряду, продиктована згори місцевим комітетам, що опрацьовували нову реформу, та цього не було. Навпаки, ліберальні керівники місцевих комітетів зустрічали на місцях не тільки опозицію реакційного дворянського елементу, а часто й виразний саботаж. Коли на початку уряд провадив справу дійсно сміливо й рішуче, то пізніше почав сам трактувати її обережніше. Впливали на це й селянські бунти, що ними спалахнула вся імперія, коли перші вістки про волю дійшли до селянської маси, яка що далі, то більше хвилювалася. Реакціонери, що передрікали революцію, яку викличе задумана реформа, тріумфували, а поміркованим прихильникам реформи бунти теж підказували обережність.
Уже від самого приїзду до Петербургу Шевченка все це почало дратувати: для нього визволення кріпаків було справою, яку треба розрубати, як Гордіїв вузол. Як колишній невільник-кріпак, він не хотів і не міг миритися ні з якими компромісними міркуваннями в цій справі, навколо якої було так багато зайвої чисто-російської балаканини. Вона його дратувала. Уже через місяць по повороті до Петербурґу салонові розмови про емансипацію назвав він у щоденнику "безконечними й пустими балачками".
Розв’язання цього питання для нього було передумовою всяких інших можливостей загального розвитку українського народу й досягнення повної політичної свободи. Думка про визволення селян зробилася тепер його настирливою ідеєю. Затягання реформи зруйнувало всі ілюзії, що їх він мав по перших враженнях повороту, коли він, незламний оптиміст, повірив у те, що Росія оновилася, коли мало не загальний лібералізм, з яким зустрівся, готовий був уважати за відбиття реальної сили суспільства. Тепер, гірко розчаровуючись, він побачив, що це не так. Свої переживання передавав у нових творах. Писав їх мало, але всі вони були безпосередньо зв’язані із справою ліквідації кріпацтва, або були відгуком думок-мрій про нову еру – еру визволення "рабів німих". У "Сні" малював переживання кріпачки, що, заснувши на панщині над сповитим немовлям, бачить, як її
…Іван
І уродливий і багатий,
Уже засватаний, жонатий,
На вольній, бачиться, – бо й сам
Уже не панський, а на волі;
І на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть…
Але цей ідилічний образ був сном-мрією, а пробудження приносило інший образ:
Прокинулась, – нема нічого!…
На Йвася глянула; взяла
Його, гарненько сповила,
І копу дожинать пішла,
Поки не чути ланового.
Це пробудження було й його пробудженням, його поворотом до дійсності по перших оманливих враженнях. У листопаді поет вже писав:
…Добра не жди,
Не жди сподіваної волі –
Вона заснула, цар Микола
Її приспав, а щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить,
А то проспить собі, небога,
До суду Божого страшного…
Палав гнівом на рабовласників, на панство, що й далі буде вколисувати приспану волю –
Храми, палати будувать,
Любить царя свого п’яного
Та візантійство прославлять…
Він набирався переконання, що лише збройна революція врятує його народ від неволі.
Ще в Нижньому Шевченко захопився оповіданнями Марка Вовчка, що їх видав Куліш. Маючи виразний погляд на мистецтво – і на пластичне, і на поетичне – як на провідника ідей євангельської правди, як на найкращий засіб морального вдосконалення людськості, в творчості молодої авторки високо оцінив і вирізнив передусім оборону людських прав, протест проти рабовласництва. Приїхавши до Петербургу, влаштував серед українців грошову збірку і, купивши золотий браслет, послав її своїй лавреатці. Дістав листа від чоловіка письменниці Опанаса Марковича з подякою за високу честь для молодої авторки – за подарунок і присвячений їй одночасно "Сон". У січні 1859 року Марковичі прибули до столиці, й на пам’ять знайомства з цією цікавою і мудрою жінкою Шевченко написав вірші "Марку Вовчку". У них він підкреслював гуманно-громадську тенденцію творчості нової "сили молодої":