Безмежно добрий і податливий на ласкаве слово і прояви симпатії, не міг, не був у силах їм відмовляти, але все це починало вже його обтяжувати. Почував, що вже "треба десь заховатися", й починав уже відмовлятися хворобою від "лукуллівських обідів". Але часто й сам шукав товариства, радів зустрічам з давніми приятелями, розшукував їх, або вони його, і життя знов оберталося у свято, якому не передбачалося кінця. Пристрасний аматор театру й музики, поспішав тепер надолужити втрачене під час довгого, аж десятилітнього посту. Ходив до опери, де захоплювався чудовими голосами й грою найліпших співаків того часу – земляків Гулака-Артемовського й Петрова.
Приятелі, знаючи його любов до музики, частували його нею й у себе. То графіня Настасія запрошувала його послухати гри на фортепіані композитора й віртуоза А. Контського, то пані Олександра Гулакова тішила своєю мистецькою грою на арфі, то мініатюрна власниця феноменального голосу панна Ґрінберґ захоплювала його своїм співом. Спраглий мистецьких вражень, за якими так довго тужив у неволі, мав їх тепер досхочу щодня. Сьогодні слухав чудової декламації Щепкина, що приїздив до Петербургу весною того року, завтра спішив до драматичного театру, щоб з досвідом старого театрала оцінити мистецьку гру талановитого Прова Садовського.
То був присутній на нараді про виставу нової опери Вільбоа, то слухав читання нової драми Желіґовського, то оглядав величезні мистецькі збірки Ермітажу – сьогодні скульптури, завтра колекції античної старовини й багаті галереї західноєвропейського мистецтва, щоб потім, переситившись огляданням творів великих майстрів, зробити "чарівний перехід" до вистави квітів, де його, як казав, "оновлювала" "свіжа краса природи" – "різноманітна зелень, маси свіжих розкішних квітів, музика, і на довершення чару – юрба прекрасних, молодих і свіжих, як квіти, жінок".
Цей надмір естетичних вражень його не перевтомлював, хоч, очевидно, поглинав масу нервової енергії, і нерви його ввесь час були в стані найбільшого напруження. Був знову з людьми, серед яких були десятки глибоких естетів, що з ними міг ділитися досхочу своїми мистецькими враженнями, і вже не міг тепер, як колись на вигнанні, нарікати на "естетичну самотність". Задовольняючи свій мистецький голод, не забував і чисто інтелектуальних зацікавлень: то ходив на публічні лекції, то вів довгі жваві розмови з найосвіченішими людьми того часу і, очевидно, був і для них цікавим співрозмовником, коли вчений такого масштабу, як Кавелін, міг із ним засиджуватися до третьої години ночі, ведучи розмови то про "минулу й майбутню долю слов’ян", то на теми психології та філософії.
1858 – 1859 рр. В Петербурзі
Художня творчість
Але ні гомеричні порції сприйнятих естетичних вражень, ні веселі й гучні, іноді дуже непомірковані, розваги, ні діяльна праця над собою, щоб нав’язати живий контакт із сучасністю, ні вся калейдоскопічно-сороката юрба, що під час цього кількамісячного тріумфу носила його на руках і втягала у вир свого життя, не припинили ані здійснення його намірів продовжувати мистецько-малярську діяльність, ані творчої поетичної праці та заходів щодо нового видання своїх поетичних творів. Уже за тиждень по приїзді до Петербургу його займає думка про те, як "доступитись до цензури", а по двох тижнях він доручає управителеві Кулішевої друкарні Д. С. Каменецькому клопотатися в цензурному комітеті про перевидання "Кобзаря" й "Гайдамаків", як І тому "Поезій Тараса Шевченка".
Мав уже в руках мало не все, написане перед засланням, – бракувало лише дечого з "Трьох літ" – "Єретика" та 3–4 дрібних поезій. Куліш роздобув уже все на Україні і, переписане своєю рукою, вручив Шевченкові через Каменецького. Не обмежуючись переглядом давніх творів, Шевченко творив і нові – писав якусь "Лунатику", що, на жаль, не збереглася, але його відривали від цієї праці. За місяць по приїзді він уже вибирає собі сюжет для першої ґраверської праці – "Святу родину" Мурільйо і це замість "Казарми" Теньєра або свого "Блудного сина", що про них думав на засланні. У ці перші дні радісного оновлення все прикре й сумне ніби само втікає від нього, – не зображуючи того, що брудне й негативне, хоч би й для боротьби з ним, а апотезуючи чисте й прекрасне, він хоче тепер іти до визначеної мети: популяризування мистецьких творів. Відвідує старих досвідчених митців граверів – Йордана, Клодта, Служинського, Уткіна, просить у них вказівок та порад, копіює вибрані сюжети, замовляє для них мідяні дошки.
Наближалося літо, і була надія, що Петербург "розвантажиться", і тоді можна буде вирватися з приятельських обіймів і присісти до тяжкої праці, що вимагала багато часу, спокою й зосередження на ній усієї енергії.
Щепкин, коли приїздив у травні до Петербургу, трапив саме на такий тиждень, коли Шевченко переривав свою працю в Ермітажі занадто довгими розвагами з "гульвісою" Гулаком і Сошальським. Старий друг нічого не сказав тоді поетові, але, зажурений цим, писав йому потім уже з Москви: "До праці й до праці! Не давай бездіяльності опанувати себе". Пересторога була щира, але зайва. Шевченко незабаром увесь упірнув у ґраверську роботу і 15 липня, скінчивши офорт з образу Мурільйо, взявся до Рембрандтової "Притчі про виноградаря". Як на початок, це було рекордне досягнення, тим більше, що й учився й удосконалювався сам, – старі гравери, крім хіба одного Клодта, в техніці офорту мало чим могли допомогти Шевченкові.
Писав Аксакову, посилаючи йому в подарунок першу працю: "Не осудіть – на що багатий, тим і радий. Цим не новим способом ритування у нас ніхто не займається, і мені довелося робити досліди без сторонньої допомоги". Але й без допомоги давав собі раду з вибраною складною ґраверською технікою і навіть сам знаходив нові методи й засоби в цій складній і марудно-тяжкій праці. Зійшовшись із власником надзвичайно багатої колекції гравюр і їх знавцем Маріном, вчився сам у великих майстрів, придивляючись до їх техніки – вивчаючи їх гравюри.
Замість того, щоб відпочивати влітку, тяжко працював, але коли прийшла осінь і Петербург ожив, то й наш поет знову віддався веселим розвагам і товариському життю. Щиро писав про це 9 жовтня матері своїх друзів – братів Лазаревських: "Після довгого й тяжкого іспиту… я не призвичаївся ще до радощів свободи, не став іще на нормальну колію життя. Мені все ще здається, що я в гостині, і на цій підставі я нічого не роблю"… "Нічого не роблю" – це було, звичайно, перебільшення; хотів цим висловити ту думку, що надто мало робить.