– Тоді ти плюнеш мені в обличчя, – так само гаряче сказав Пепа. – Подружиш зі мною, побачиш, як весело заживемо! Ми з тобою скучати не будемо…
– А що це значить: скучати не будемо? – спитав, все ще вагаючись.
– Діла будемо творити. Вигадаємо щось і творитимемо. Такі діла, аж дух забиватиме.
– А коли не захочу? – спитав я. – Коли твоє діло мені не підійде?
– Тоді я сам його творитиму, а ти язика на замок зачиниш. А разом творитимемо те, що захочеш. Думай, Мавпо!
– Я й думаю, – спроквола протяг мій голос. – А чому ти мені це пропонуєш?
– Бо ти пацан на всі сто, Мавпо! – сказав Пепа, пильно на мене дивлячись. – Бо ти. Мавпо, не падлюка… Найбільше, чого не люблю, – це падла. Мавпо, смердючого падла, яке вже ніколи не буде пацаном на всі сто!
Те, що він сказав, мені подобалося. Відповідало моїм чеснотам, бо мені давно хотілося завести собі справжнього приятеля. Такого, щоб міг голову за мене покласти. Такого, щоб ішов туди, куди йтиму я.
– Гаразд, Пепо, – сказав. – Бачу, що й ти пацан на всі сто!
– Ще б пак. – гордо відказав Пепа. – Зі мною тобі нудно не буде.
– Гаразд, Пепо, – озвався я. – Ми з тобою творитимемо діла. Але які діла, Пепо?
– Діла ми придумаємо, – сказав Пепа, і мені мигнуло: діла придумуватиме він. Бо коли б міг я сам придумати діла, досі знав би, які вони мусять бути. Знав би й без Пепи, як убивати власну нудьгу, але досі ні разу я її ще не вбивав.
– Гаразд. Пепо, – сказав я. – Діла ми придумаємо. Яке ж буде наше перше діло?
– Придумаємо, – мовив Пепа, – але спершу присягаємось у вірності. В тому, що будемо хлопці на всі сто, а не падлюки.
– Як же ми присягаємося? – спитав я.
– А так, – Пепа вийняв ножа з кишені і розклав його. – Кров'ю!
– Гаразд, – погодився я, подумки здригнувшись. – Присягнемо кров'ю.
Пепа черкнув себе ножем по пальці і на ньому виступила червона крапля.
Я вдруге здригнувся подумки і різонув пальця й собі. Ми з'єднали нашу кров і присяглися.
– Хай мене поб'є грім, коли зраджу тебе, Мавпо, – урочисто сказав Пепа.
– Хай мене ковтне земля, коли я тебе зраджу, – відповів я, відчуваючи, як мурашки, сто тисяч мурашок, біжать мені по спині, шалено перебираючи лапками. Здасться, я ступав на якусь принадно–жахну стежку – звідсіля і мій страх!
У той день ми про діло не говорили. Хай кожен подумає, сказав Пепа, а тоді й обговоримо. Але розходитися не хотіли, отож Пепа розповів мені про колонію, потрапити в яку, виявляється, не так страшно. Розказував, а я слухав. І мені також здалося, що потрапити в колонію не така вже й біда. Але слухав Пепу й не слухав – щось у мені нуртувалося, щось хвилювало, і це не минуло й тоді, коли ми розлучилися. Не знаю, чи був я тоді розумний, але відчувати й передчувати вмів. Чи ж добре я зробив, потоваришувавши з "уркою", а що коли він і мене потягне красти курей? Але про це думати не хотів, адже ж я був щасливий. Щасливий, що завів хай і сумнівного, але приятеля. Приятеля, який перший простяг мені руку, хоч я й сумнівався, чи та рука була чиста й чесна. Але в мене було право вибору, і я потішав себе: коли щось із Пепиних вигадок мені не сподобається, зовсім не важко від того відмовитися – це, зрештою, була одна із умов нашої дружби.
Лежав увечері в ліжку і навіть не подумав підслухати гостру суперечку моїх батьків. Хай вони живуть по собі, думав я, а мені можна жити по–своєму – в мене нарешті з'явився свій світ і власні турботи. З Пепою я творитиму діла, але придумати нічого так і не зумів. Бо які діла можуть бути в чотирнадцятирічного хлопця, який виглядає на одинадцять? Ні, фантазія моя в той вечір не працювала.
Причина того проста: з кімнати батьків долинали невдоволені голоси. Так буває завжди, коли батько приходив із репетиції ансамблю, або ж коли в нього концерт. Сьогодні я не ходив забирати його з репетиції, хоч мати й просила, – ясна річ, батько повернувся пізніше, ніж завжди. Але мені осточортіло стовбичити біля Зеленого театру чи біля Будинку народної творчості. Я матері так і сказав: мені осточортіло! Вона заплакала, а тоді накричала на мене. Я гримнув дверима і пішов з хати. Отоді й зустрілися ми з Пепою. Отоді й була закріплена кров'ю наша дружба. Я повернувся додому вже в сутінках, а батька все ще не було. Мати подивилася на мене осудливо.
– От бачиш, – сказала, – він тільки чекає нагоди, щоб злизнути…
– Що ти від мене хочеш? – роздратовано мовив я, бо мені хотілося якнайшвидше зачинитися. Хотілося обдумати все, що сталося, і зважити: чи вчинив я правильно, зв'язавшись із Пепою.
– Хочу, щоб ти мені допомагав, – звищила голос мати.
Нічого не сказав, а повернувся спиною й пішов до своєї кімнати. Хряснув дверима, бо мені й справді це остобісіло.
– Одне й те ж! – крикнув я уже з кімнати. – Осточортіло мені – одне і те ж!
Мати у вітальні заплакала. Та сьогодні я їй не співчував. Заліз у ліжко, розгорнув книгу, але не читалося. Мати сердито гримала начинням, але я й не подумав угадувати, що вона робить. Потім вона, здається, почала мити підлогу. Я відклав книгу й заплющив очі. Отоді й прийшов батько і між ними почалася звична пересварка…
– Що ти від мене хочеш? – звищив голос батько. – Можу я хоч у неділю відпочити?
– Людині, яка має борг, відпочивати не можна, – жорстко зауважила мати. – Треба думати про сім’ю, а не про відпочинок…
За таких обставин про "діло" й справді не подумаєш. Я взяв носову хустину, одним кінцем забив одне вухо, а другим друге. Голоси долинали, але розібрати слів не міг. Сидів із перепнутою хустиною головою і, певне, виглядав як ідіот. Отак я й заснув, не виймаючи кляпів із вух.
І мені приснився чорт. З гирявою круглою головою, на якій стриміли ріжки, а коли той чорт усміхнувся, то я побачив на передніх зубах щербу. Чорт пройшов у мою кімнату через стіну, волочачи довгого з китичкою на кінці хвоста. Вийняв пачку "Боксу" і закурив, пригостивши й мене. Подав мені чорну лапу, і я ту лапу потиснув. Тоді сів біля мене на отаманку й турботливо підгорнув ковдру. Козлоголосо заспівав мені колискову, і таке в нього смішне було лице, що я не витримав і засміявся.
– А що, ти не боїшся мене? – спитав чорт.
– Ні, – сказав я. – Бо ти смішний.