Розділ другий
ПЕПА
Чотирнадцять років
– Привіт, Мавпо, – почув я за спиною. Різко озирнувся, бо я вже немалий хлопець і відучив називати себе так на вулиці. Але це був голос ніби з дитинства, голос, що колись я його любив і ненавидів. Переді мною стояв Пепа. Волосся в нього було обстрижене під машинку, від чого лоб здавався не такий низький, очі дивилися з прижмурцем, а на руці, на горбку, між великим і вказівним пальцем красувалися сині літери: "Пепа". Після тієї фатальної бійки, що відбулася два роки тому, я зустрічей із Пепою уникав. Зрештою, він зник і оце об'явився. Стояв супроти, світячи усмішкою та щербою і простягав мені руку на привітання. Я знав, що ота несподівана привітність з його боку могла бути підступом, а простягнута рука приводом, щоб схопити мене, але мав свої чесноти і відкинути дружньо простягненої руки не міг. Зрештою, не так часто мені її простягали.
Пепа потис мені руку цілком щиро.
– Нудно стало на вулиці, – сказав він, і в його очах справді побачив нудьгу. – Зайшов до Кольки Гамана, і мене звідти виставили. Зайшов до Пині Кеслера – мене й на поріг не пустили.
Колька й Пиня були Пепині приятелі. Вони разом полізли красти курей у найближчому селі Псищах і там їх накрили. Пепа потрапив у колонію, а за Кольку й Пиню батьки взялися так, що вони вже не мали бажання красти курей. Я це знав. Мені теж треба було повернутися й піти геть, але на Пепиному обличчі я побачив розгубленість. Відчув, що цей хлопець недаремно зупинився саме біля мене й недаремне до мене такий лагідний: тільки дуже самотні бували зі мною лагідні.
– Не бійся, – сказав Пепа, сідаючи на каменя, одного з чотирьох, на якому вечорами пліткували вуличні кумасі. – Ми тоді стукнулися, але я не мстивий.
– Ми чесно билися, – сказав я, сідаючи на другого каменя.
– А я що кажу? Через це тебе й шанувати став. Колька намовляв зловити тебе і віддухопелити, а я не такий, – сказав Пепа. – Коли битися, то чесно, от що я їм сказав.
Пепа витяг пачку "Боксу" і простяг мені.
– Хоч?
Я швидко озирнувся. Тут курити було небезпечно: через півгодини про це довідається мати.
– Ходім під міст, – сказав я.
– І це правильно. – згодився Пепа, і ми подалися під міст. Тут вибралися на бики і лягли на навкісні опірні колоди. Курили й пускали вгору дим, який вився чистими синіми кілечками.
– Чого тебе посадили, а їх ні, Пепо? – спитав я, думаючи про Кольку й Пиню.
– На мене все скинули, – чвиркнув крізь щербу Пепа. – Але я не мстивий.
– Через це до них і ходив? – спитав я.
– Через те. Сказали, що це я підбив їх курей красти.
– А ти їх підбивав?
– Аякже, – сказав Пепа. – Підбивав. Коли б не я, чорта лисого вони на таке зважилися б. І коли б не застряг Пиня у вікні, чорта лисого нас піймали б.
Говорив спокійно, повільно, крізь зуби, ніби випускав слова кілечками разом із димом.
– Пиня застряв у вікні, а курей тримав за лапи і не схотів пускати. От вони й розкричалися.
Я засміявся. Уявно уздрів застряглого Пиню з курми: одну тримав однією рукою, а другу другою. Кури горлали й волали в ніч, аж навіть п'яний сторож прокинувся. Пепа засміявся й собі.
– Дурний той Пиня, дурний і Колька. Я ж тоді втік.
– Як утік? – уражено спитав я.
– А так, – цідив слова Пепа. – Ми домовилися з Колькою стояти біля дверей і, як тільки їх одчинять, рвонути. Сторож Кольку піймав, а я втік.
– І вони виказали тебе?
– А ти не виказав би? – повернув до мене гиряву голову Пепа.
– Не виказав би, – сказав я переконано.
– А вони виказали. Та я не мстивий.
Однак я знав, що Пепа мстивий. Про це на вулиці ходили легенди.
– Ти мстивий, Пепо, – сказав я.
– Може, й мстивий, – відповів тон по паузі. – Але до тебе я зла не маю.
– Чому, Пепо? Я тоді тобі розбив морду.
– Ми билися чесно, – мовив Пепа. – А ці… ці мене продали. Я чесних поважаю і ніколи на них не мщуся.
– Але ж ти мстивий, Пепо? – спитав я.
– Ні, – випустив клубінь диму Пепа. – До хлопців чесних я не мстивий, а до падлюк… до падла я жахливо мстивий, Мавпо.
– Не називай мене Мавпою, Пепо, – сказав я невдоволено.
– А це ж чому? – здивувався Пепа. – Всі тебе так звуть. Мене от прозвали Пепою, а я ж не серджусь.
– А що таке пепа, Пепо? – спитав я.
– Чорт, – засміявся Пепа і виплюнув недопалок. – Чи ти не знав?
– Хіба ж ти чорт, Пепо? – здивувався я.
– А хіба ні? – показав щербу Пепа. – Таке придумаю, що й чорт не придума.
– А чорт мстивий? – спитав я.
– Ні, – сказав Пепа. – До чесних хлопців він не мстивий, а до падлюк… до падла він жахливо мстивий, Мавпо. Хочеш, подружимо.
Зирнув на нього не без здивування. Ніхто ніколи не підходив до мене на вулиці й не простягав дружньої руки. Ніхто ніколи не говорив до мене із сусідських хлопців так лагідно і ніхто ніколи не пропонував мені дружби. Отак просто й відверто, ніби ми рівні з рівних. А найбільше мене дивувало, що дружбу мені пропонував сам Пепа, мій колишній герой, на якого й зараз я дивився не без захоплення. Два роки тому, коли ми побилися, мені здалося, що цей герой для мене помер. Саме це й боліло мені найбільше: важко людині, в душі якого щось відмирає. Він бував до мене несправедливий, але чи не звик я. що до мене ставляться з відразою? І тільки тепер я раптом збагнув: герой, на якого дивився захоплено, до кінця в моєму серці не вмер. Жив десь там, у темному закапелку єства, а тепер вийшов із темниці. Бо я мав свої чесноти і не міг відкинути руки, що дружньо до мене простяглася. Не міг прогнати того, ким захоплювався, хай навіть те захоплення було дитяче. Бо коли в людській душі поселяється герой, його нелегко звідтіля витравити, навіть, коли переконуєш себе, що той герой таки помер.
– А що по–твоєму дружити. Пепо? – спитав я.
– Голову один за одного покласти, – гаряче сказав Пепа. – Куди один піде, хай і другий іде, коли одному біда, хай і другому біда. Коли один мститься, хай другий мститься. Коли одному болить, хай другий не радіє… Згоден на таке, Мавпо?
Поставив супроти мене палючі очі: говорив щиро. Більше того: палав тією щирістю.
– Гаразд, Пепо, – сказав я. – Але чи не вийде так, що я голову кластиму за тебе, а ти за мене ні? Що мені болітиме твій біль, а тобі на мій начхати?