– Я не сяду на голову, я хочу ще раз побачити фокуса.
– Ходи–но, брате, сюди, – покликав я тепло. – Ходи посидиш коло мене, а фокус я тобі після чаю покажу аж двічі.
– Тричі, – сказав уперто малий.
– Гаразд, тричі. – сказав я. – А зараз поговоримо, якого ти хочеш, щоб я приніс, подарунка.
– А чого ти сьогодні не приніс подарунка? – спитав малий, таки рушаючи до столу.
– Як тобі не соромно, Володьчику!
– Ні, чого ж, сказав я, – його запитання правильне. Ходи сідай біля мене.
Малий сів, а жінка докірливо подивилася на сина і тільки тоді вийшла. Навіть пальця на вуста поклала, щоб він не патякав зайвого.
– Річ у тім, братику, – сказав я, обіймаючи малого за плечі, відчув при цьому, як напружилося його дрібне тільце – він уже тягся, але ще побоювався мене, – що я ходив на татову могилу. Отак прямо з поїзда, а потім поспішив, щоб побачити тебе. А йдучи до тебе, я думав: що ліпше завернути в магазин, не знаючи, якого подарунка ти хочеш, чи прийти до тебе ще раз із тим, що тобі найлюбіше.
– Через три роки прийти? – спитав малий.
– Ні, чого ж. Я у вашому місті пробуду довше. То що б ти хотів?
– Пістолета з пістонами, – сказав малий.
– Здорово! – сказав я. – А в кого ти стрілятимеш?
– У сірих людей, – сказав хлопець.
– Хто це сірі люди?
– Вони мені сняться. Це ті, що забрали тата в могилу.
– В сірій одежі?
– Ні, вони голі. В них сіре тіло, а зуби чорні.
– А очі червоні?
– А очі червоні. А ви звідки знаєте?
– Чарівники все знають, братику. І, крім того, я у них також стріляв.
– І вбивав?
– Ну, не знаю. Але вони після того уже не лізли в мої сни.
– Атож, серйозно сказав хлопець, – і я теж не хочу, щоб вони лізли в мої сни.
– Домовились, – мовив я. – Але про це нікому ані слова!
– І мамі?
– Мамі можна. Але в садку хлопцям ані слова. Ходиш у садок?
– Ходжу, але не хочу. Там мене б’ють.
– Б’ють? – повернувся я до нього. – Скажи тим, що тебе б’ють, що до тебе приїхав брат. І скажи тим, хто тебе хоч раз зачепить, що твій брат з такого шкуру спустить!..
– Правда? – сказав радісно хлопчик.
Зайшла Марія з чайником, з носика якого струмувала пара. Чайник був круглий, алюмінієвий, з погнутими боками. Жінка всміхнулася до мене ніяково і я раптом зрозумів батька: саме за цю ніяковість він колись її й полюбив.
Ми пили чай. Малий наливав його собі в блюдечко і черпав чайною ложкою. Варення він не їв, зате активно молотив печиво, покладене у простій фаянсовій тарілці з надщербленим краєм. Марія пила чай обережно, відставивши мізинного пальця, а ложечка, якою вона набирала варення, ледь тремтіла; здається, мій візит її хвилював.
Хотіла б у вас одне спитати, мовила несміливо й поставила чашку. Того разу, коли приходили востаннє. Вадим сказав… ну, що ви сфотографувалися. Забрали ті фотокартки?
– Звичайно, – сказав я. – Батько там непогано вийшов.
Незручно таке просити, мовила жінка й почала нервово ламати печиво, але коли у вас є зайва… Власне, я могла б попросити перефотографувати, а то в мене тільки оце і є… Ну, ще групове фото ансамблю.
Фотокарток, знятих в останню нашу прогулянку, було шість. Ясна річ, одну я подарую.
– Зі мною чи батька вирізати? – спитав я.
– Ну, що ви? – перелякалася Марія. – З вами, як можна таке псувати…
Фотокартки ансамблю я ніколи не бачив. Отож сидів і роздивлявся. Батько там був такий, якого знав: саме такий виходив він до мене після концерту: розхвильований і ще натхненний. Він стояв і всміхався, і мені навіть здалося, що вуста його ледь–ледь тремтять. Марія стояла в кутку за іншими, визирало з‑за плечей саме тільки її обличчя – вічна доля статистів чи тих, хто на кону у задніх рядах.
На жаль, у мене тільки одна. Але коли хочете, я перефотографую…
Я зирнув на батьків портрет. Її знайомий фотограф майстер був не вельми.
– Гаразд, – сказав я. – Отак і обміняємося.
– Він мені купить пістолета з пістонами, – гордо сказав малий і виказисто подивився на матір.
– Негарно випрошувати подарунки. – строго сказала Марія.
– А він і не випрошував, – мовив я.
Я не випрошував, коли він тим пістолетом з пістонами тільки й марить. Придумав собі якихось сірих людей і хоче їх постріляти
Я не придумував сірих людей! – крикнув хлопчик, аж сльози постали в його чудових очах. – Вони мені сняться. І йому вони сняться, – ткнув у мене пальцем. І він уже своїх сірих людей постріляв!
Марія перевела на мене очі; ну, звісно, де б вона вірила у сірих людей, навіть коли б я почав переконувати, що такі існують. Але мав рацію більше малий – сірі люди є. Я збрехав тільки те. що в них стріляв. Один із тих сірих – синій чоловік, той, що його я вряди–годи для себе придумував.
– Ти їх постріляєш також, – сказав я, обіймаючи хлопця за плечі.
– А коли вони не перестануть мені снитися?
– Тоді поклич мене. Отам, у сні. Поклич, і я прийду, де б не їздив і як далеко б від тебе не був.
– Правда?
– Як білий день, – сказав я і встав – саме була та хвилина, коли візити годиться закінчувати.
– А фокус? – обурено сказав малий. – Ти мені обіцяв аж тричі показати фокуса.
– Я й покажу. З усіма трьома писанками, гаразд?
– Гаразд, – згодився малий і, зістрибнувши зі стільця, побіг у свій куток. Умостився на ослінчику, і його обличчя засяяло. – Давай!
І я показав йому фокуса, раз, другий і третій. Цього разу в мене було не один, а два глядачі. Цікаво те, що Мариш очі блищали так само, як і в її сина; здається, жінки завжди залишаються трохи дітьми, через що й мають терпіння безнастанно возитися з малечею.
– Чудово, сказала Марія. У вас це виходить ліпше, як у Вадима.
– Бо я чарівник, – сказав усміхаючись. Чарівник, який приходить раз на три роки.
– А пістолет, – сказав малий, погасивши усмішку. – Ти обіцяв принести мені його не через три роки.
Пістолета й фотокартку я принесу наступної неділі, – сказав я.
– І ти сказав, що пробудеш довше в нашому місті.
– Тільки тому, – сказав я. – що в мене є брат. Запам'ятав, що треба сказати хлопцям із садка, коли тебе б’ють…
– Вони тепер мене й пальцем не зачеплять, – переконано мовив хлопчик. – Я тепер їх сам буду духопелити…
– Вовчику, що це за словечка! – вигукнула Марія.
– А такі, що вони мене тепер пальцем не зачеплять!..