– Мамо, – спитав трохи хрипкувато хлопчик, дивлячись не по–дитячому серйозно. А цей дядя справді мій брат?
– Справді, Володьчику, – усміхнулася Марія.
– То чому ж ти кажеш йому "ви"?
Жінка засміялася якось вимушено.
– Він у мене з тих, – сказала винувато, – що задають купу найдивовижнішнх запитань.
– Чого це дивовижніших, – сказав малий. – Хіба він не твій син?
Маріїне обличчя вкрилося плямами; якось дивно вона червоніла: плями на
щоках, під оком і навіть на лобі.
– Твій брат уже дорослий, Вовчику, – терпляче сказала вона. – І в нього інша мама. Спільний у вас тільки тато…
Хлопчику, однак, ці резони були, здається, незрозумілі. Дивився на матір і на мене, переводячи погляд, і повіки йому тремтіли.
– Значить, він несправжній мій брат? – сказав нарешті.
– Ні, він справжній твій брат, – мовила так само терпляче Марія. – Але він тобі напіврідний.
– Чому ж я його досі не знав? – нещадно запитав малий.
Ну, Вовчику, – жінка якось дивно хапнула ротом повітря. – Ти себе нечемно ведеш. Діти не повинні переривати розмов дорослих…
Але я відчував, що відповідь має бути не така. Тож–бо не відповідь, коли людину, хай їй і шість років, обривають тільки тому, що йому хочеться знати про речі, які мали б давно бути йому відомі. Я згадав, як колись малим він злякався моїх темних окулярів, тому скинув їх і вийняв з нагрудної кишені прозорі. Тепер я можу всміхнутися до нього, навіть підморгнути. Тепер можу встати й підійти до нього ближче, хоч він мене трохи й боїться. Побачив на етажерці трійко дерев'яних писанок і взяв одну в руки.
– Зараз я все тобі розповім, сказав, вдаючи, що писанка дуже гаряча й перекидаючи з руки на руку. – Бачиш, я фокусник, знаєш, що таке фокусник?
Хлопчик поважно хитнув головою.
– Ну так от, Володьчику, фокусники – це такі люди, котрі ніколи вдома не сидять. Все вони десь їздять, а додому приїжджають раз на три роки. Пам'ятаєш, коли я приїжджав до вас востаннє?
– Ні, – сказав малий, і я відзначив, що починаю інтригувати його.
– Ясно, що ні, – мовив я, – бо ти був ще дуже малий. Я прийшов тоді разом із татом і ти мене страх як перелякався! Тоді на мені також були чорні окуляри…
Скинув окуляри з прозорими скельцями і натягнув чорні. Тоді звів руку й тримав писанку двома пальцями: великим і вказівним.
І я раптом помітив: хлопчик щось пригадав. В нього на переніссі зібгалася смужка, а голівка радісно закивала.
– Згадав?
– Та не міг він згадати, радісно сказала Марія. Тоді дуже малий іще був.
– Нє, мамо, я згадав. – мовив схвильовано хлопчик.
– Бачите, він згадав, – урочисто мовив я, підкинувши яйце і ловлячи його. Отже, я фокусник і їжджу по білому світі. Знаєш, що таке білий світ?
Хлопчик замахав головою, гра починала його захоплювати.
– Білий світ – це земля, по якій прокладено безліч доріг. Це поїзди, в яких їдеш не день, а тиждень, а то й цілий місяць. Отож, поки об’їдеш цілий світ, минає якраз три роки.
– А ви колись мене візьмете з собою? – заблищали очі в хлопця.
– Візьму, коли казатимеш мені "ти", а не "ви". Братові "ви" не кажуть, навіть, коли він уже сивий дід.
– Хіба може бути брат сивим дідом? – спитав малий.
Я помітив, що Марія встала, приязно всміхнулася й кивнула.
Приготую вам чай, сказала тихо й пішла в сіни. Я зрозумів, що вона хоче залишити нас самих. Я й справді вже входив у роль, і тільки присутність жінки мене сковувала, соромився я трохи – адже знову доводилося ставати блазнем.
– Ти ще не знаєш, що таке мати дорослого брата, – сказав я. – Він може бути хлопцем, дідом, поважним дядьком або ж таким, як я, особливо тоді, коли він чарівник. А я чарівник. Не віриш?
– Чарівник чи фокусник? – спитав малий.
– І те й друге. Бо кожен фокусник – чарівник, а кожен чарівник – фокусник. Дивися, – мовив я і почав втирати писанку в долоні. – Оп!
Хлопчик розсміявся.
– Як ти це зробив?
– Секрет фірми, підморгнув йому я, хоч він того підморгування не побачив – був–бо я в темних окулярах. – А тепер ми те яйце–райце пошукаємо…
Я почав ходити по хаті, зазирнув під стіл (це був убогий, старий, погризений шашелем стіл), під ліжко (це було убоге, залізне, покрите ви тертою ковдрою ліжко), підняв стільця, на якому сиділа Марія (стілець був розхитаний), підійшов до шафи (так само поточеної шашелем) і тільки тоді рушив до малого.
– Яйце в тебе в оці, – сказав безапеляційно.
– Як так в оці? – хапнувся за обличчя малий. – Немає там його!
Я взяв його обличчя в долоні й пильно обдивився вирячені оченята.
– Правильно, нема, осьде воно, – я простяг руку й витяг писанку з кишеньки його благенької бобочки.
– А інакші фокуси вмієш? – спитав ентузіастично малий.
– Умію, – сказав я, сідаючи на стільця. Я ковтач доріг.
– Як так ковтач доріг? – викруглив оченята хлопчик.
– А так, сяду в поїзд і їду. Бо треба показувати свого фокуса новим і новим людям. Нецікаво, коли одне й те ж бачать ті ж таки люди.
– Нє, цікаво! Покажи ще раз…
Рипнули двері, зайшла Марія й почала розставляти на столі чашки. Чашки були грубі, потріскані; зрештою, в мене вдома вони не кращі. Але в цьому домі жили увіч убогіше, ніж у нашому. І я зрозумів раптом: мій батько й справді міг залишати тут якісь гроші, але не для того, щоб йому по смерті поставити надгробок, а щоб полатала ця жінка свої діри. Зрозумів я й інше: тих грошей було на надгробок увіч не досить, отож вона й дозбирувала їх – ось чому надгробка поставлено так пізно.
– А він мені фокуси показує, – захоплено сказав хлопчик.
– Твій батько теж умів робити фокуси, поблажливо зауважила Марія. – Сідайте, вип’єте в нас чаю.
Насипала з банки у блюдечко варення, були то райські яблучка – варення, що його найбільше любив мій батько. Заходячи в це обійстя, я помітив і райську яблуню, густо всипану мацюпунькими плодами, – єдине дерево, яке тут у них росло.
– Не хочу чаю. – трохи вередливо сказав хлопчак. – Хочу, щоб він ще раз показав мені фокуса.
– Ну, ти не один у хаті, – докірливо сказала Марія. – Спершу вип’ємо чаю. а тоді буде й фокус.
– Але я хочу зараз! – вередливо тупнув ніжкою малий.
– Ви його зачарували, – всміхнулася тонко Марія. – Але не потурайте, бо на голову вам сяде.