"А та полюбовниця начальника, сказала Соня, знову перескочивши на стару тему, не тільки не поранилася, а й подряпини не дістала. Це правда, Вадиме, спитала Соня, що коли вибралася вона на дорогу, то так дременула, що вихорці куряви за нею стрибали?" Батько такого посвідчити не зміг. Вона стояла й плакала, а коли примчала швидка і забрала потерпілих, сіла в неї й поїхала. "А те, що на ній не було й подряпини, правда?" – спитав Льоня. Батько відповів ствердно; Льоня в цей час його голив, і обличчя батькове було намазане мильною піною аж під очі. От бачиш, Соню, сказав Льоня, я тобі давно казав; вір тільки очевидцям, які бачили все на власні очі. Мені розказувала таке, відповіла Соня, загрозливо поклацуючи ножицями біля мого другого вуха, та, котра бачила все на власні очі. Льоня Гольдфарб це зауваження зволив пропустити крізь вуха, його раптом зацікавив мій вік. Зупинився з лезом навпроти батькового горла непомірно здивований від того, що я вже закінчив школу: як же він, тобто я, закінчив школу? З золотою медаллю? Соню, ти знаєш, кого стрижеш? – поважно запитав він. Соня, ясна річ, знала, кого вона стриже; вона, до речі, вміє визначати розум по волоссю і вже переконалася, що така людина, як я, тобто людина з таким волоссям, не може бути дурною. "І що ж ваш син. Вадиме? – спитав Льоня. – Чому він у Житомирі?" Батько відповів, ледь рухаючи засніженим підборіддям, коротко сповістивши, чому я в Житомирі, адже я вже рік і три чверті місяця студент Житомирського педінституту. "Чого ж ви мовчите!" – змахнув над батьковим горлом лезом Льоня. Соня погладила мене по підстриженому чубові і зняла білу покривку, якою я огорнений був аж під горло; перед цим вона щедро обфуркала мене одеколоном, довідавшись, що в лазню ми сьогодні не йдемо.
Батько після стрижки виглядав смішно. Незвично прилизаний, з подовженою шиєю, яка й без того в нього була довга, з тимчасово упокореним волоссям, ще вогким од потрійного одеколону, він здавався худіший, ніж був.
– Ну от! – сказав він, чіпаючи пальцями зачіску. – Тепер мені можна й до дівчат. Мати принаймні точно мене не впізнає.
Ми рушили Пушкінською, він кроком широким, ніби тікав од зливи слів, що на нього вилили в перукарні, а я намагався його крокові вторити – так ми дійшли до Театральної, й батько різко звернув ліворуч – вулиця тут спускалася вниз.
– Хочу зирнути на батькову хату, – коротко пояснив він.
Та хата, до якої простували, була знайома мені також, вона стояла в глибині яру, по якому воркотів брудний струмок. Батьківською її можна було назвати умовно, бо її мій дід із бабою наймали, але тато в ній народився й прожив майже десять років, принаймні дитинство провів тут. Ми до самої хати не підходили, тепер жили там чужі люди, а піднялися стежкою по крутосхилу до невеликого двоповерхового будинку, в якому напхом було напхано пожильців – трохи вище яблуні–пепінки; там, де розкинувся городець, що його обробляв безногий дід із бородою миколаївського солдата, стояла лавка. З цієї лавки добре було видно втоптаний дворик із розкиданим по ньому начинням: відра, миски, стара діжка, цебро, лопата. Дід із бородою миколаївського солдата порався на городчику, відпечатуючи колодкою, причепленою до ноги, круглі глибокі сліди; він позирав на нас, бо лавка вочевидь належала йому, але батько цим не переймався – він, здається, взагалі вийшов із сьогоднішнього дня, а увійшов у якийсь проминулий: обличчя мав замислене і дивився він туди, на хату й дворик, де вряди–годи з’являлася, снуючи по господарству, дивовижної грубизни жінка; я знав, що в цієї жінки принаймні п’ятеро дітей, але в цей ранок вони кудись подалися; на низькому ослінчику сидів лише найменший та бив патичком по землі, від чого довкола нього зібралася кругла хмарка куряви.
– Хочеш, розповім тобі, як помер мій батько, – заговорив раптом тато, і я насторожився: про це він мені ніколи не оповідав.
І оповів тут, на лавці, дивлячись на обійстя, де виріс, впираючись ногами об майже висохлу траву, буденну історію про те, що в нашому роді є неперехідний фатум: родичів у нас майже не залишилося і то через те, що всі хлопці й чоловіки вмирали в ранньому, принаймні молодому віці, тобто в тридцять сім років помер і мій дід. Щось у нього було негаразд із шлунком, але він не стерігся й не лікувався, а любив ще й випити; вряди–годи його скручувало так, що він стогнав і кричав, але лікаря викликати до себе забороняв. І це тому, що не вірив у лікарську допомогу. Сам він родом був із приміського села (батько оповідав цю історію повільним смутним голосом, і я раптом подумав, що він один у цілому світі ще тримає в пам'яті образ того чоловіка, котрий давно уже відійшов у світ тіней), і коли йому припікало особливо, кидав усе й рушав пішки до того села. Йому треба було пройти принаймні кілометрів із п'ять, і він усі ті кілометри не йшов, а майже біг: вірив–бо, що тільки там, біля матері, яка ще тоді жила, біль його покине.
– Перед самим селом, – розповідав тихо батько, – було величезне поле, і саме того поля дід найбільше боявся. Боявся, що саме там, не добігши до батьківської хати, впаде і помре. А ще він боявся, що якогось разу хата його виявиться порожня: дуже вже ветха була його мати, а твоя прабаба. І, знаєш, що найцікавіше: на тому полі, як він казав, найбільше йому боліло. Він біг, а коли досягав рідного села, коли входив у хату, коли бачив матір, що виходила йому назустріч, йому раптом відпускало. Не знаю, як пояснити це з медичної точки зору, але йому й справді відпускало…
Історія була дивовижна. Батько замовк, і ми сиділи, дивлячись на малий дворик, котрий утоптували й мої найближчі родичі: на ньому сидів на стільчику малий чоловік і безперервно хльостав патичком по куряві. Але ми, здається, обоє бачили зовсім не цей двір, а широке, безмежне поле, яке перетинала біла грунтова дорога. По тій дорозі біг, тримаючись лівою рукою за живота, чоловік; біг, а його ноги збивали сивасту куряву; біг, і його очі вилазили з очниць, але він боявся зупинитися – знав, що те поле його пожере. З грудей його виривався погук, бо добре знав: ніхто його в цій глушині не почує; вряди–годи задирав спітніле, закіптюжене обличчя до неба, але воно було сліпе й глухе, і він кричав, кричав просто в ті навислі хмари, в той прозорий, ясно–синій розлив, до тих жайворонків, котрі розбивали своїми дзвінками йому голову. Він біг, гублячи рештки сили, і не дозволяв собі ані зупинитися, ані впасти, бо там, куди скеровував свою ходу, чекало на нього звільнення. Там знайде собі відраду, там перестане його терзати лютий ворог, котрий заліз у нутро і рвав пазурями; добре знав, що тягти йому залишилось уже недовго (бо чоловіки в нашому роді вмирають молоді), що жодні ліки не поставлять його на ноги, що звір, який заліз йому в нутро, не заспокоїться, доки його не роздере. "Але хай не станеться те на цьому полі! – шепотів він спраглими вустами. – Боже, прошу тебе й молю, хай станеться те не на цьому полі!" А може, він не шепотів, а кричав у небо ці слова, і небо щоразу було до нього милостиве: до матері він завжди добігав. І мати завжди пізнавала, що він прийшов, бо виходила з темного отвору дверей стара, запнута хусткою, зігнута в попереку, навічно прив'язана до цієї хати; мати, котра й на старість не хотіла покидати свого житла, бо поки її сила, він прибігатиме сюди, відчуватиме, що тут легшає, що звір не має над ним сили в цьому обійсті, бо воно обведене чарівним колом, накресленим чарівною крейдою. І як тільки переступав він перелаз до рідного обійстя, звір у його нутрі кволішав, вся сила його зникала, ледь–ледь, сонно дряпав йому кишки, а потім затихав, засинав цілковито. І тут, у дворі, зарослім морігом, мій дід дозволяв собі впасти, щоб віддихатися. Мати сідала біля нього і тихо щось йому промовляла, якісь чудні слова, яким, може, тисяча чи й дві тисячі років, і ті слова проникали в нього і присипляли ще більше звіра, котрий вигризав йому нутро. Потім вона заводила його в хату, де пахло зіллям та сіном, і він спав майже добу. Ні, сили йому не додавалося, сили в нього було тільки так трошки, що ледве міг попорати біля хати: підлатати тин, прибити дошку, поставити підпірку під зігнилий одвірок. Звір мовчав, причаївся, зляканий, а може, й справді заснув, бо йому хотілося одурити мого діда, хотілося, щоб він це обійстя покинув і повернувся туди, до хати в яру, де на нього чекала жінка з дитиною; та жінка перебивалася тим, що ходила прибирати по єврейських хатах, білила хати, копала комусь городи, адже він, дід мій, тікаючи з дому, не залишав удома ані копієчки. Його мати, а моя прабаба умовляла його залишитися, але довго залишатись у селі він також не міг – обов'язок гнав його назад, а звір був хитрий, а звір був підступний, а звір не чіпав його, аж доки не повертався додому, аж доки не заходив на втоптаний дворик біля хати в яру; часом він мовчав цілий тиждень після того, як дід повертався, а вже по тому прокидався й брався за своє.