Ми пішли під Просиновську гору, й батько тихим голосом оповів, що хлопчаком він із цієї гори з'їжджав на ковзанах. Трудність була в тому, сказав він, що внизу, під горою, ходив трамвай і їм доводилося перестрибувати через рейки. Цю історію від нього я вже чув; самого трамвая, що спускався з Чуднівської до річки, не пам'ятав, але пам'ятав розібраний брук, який так і не замостили після того, як вийняли рейки. Пам’ятав також і відкритий тунель на Чуднівській – той тунель перетворили на неофіційний туалет, і звідтіля різко смерділо.
На вершині Просиновської ми зупинилися й подивилися на розлогі, чудові краєвиди з річкою.
– Тут ще осені нема, – сказав батько. – А подивися на кущі!
Кущі по той бік ріки й справді палали. Сонце саме яскраво їх освітило, ніби навмисне: зелене, жовте, червоне й оранжеве змішалося в бунтівливій мішанці.
Я знав, що сьогоднішній день має пережитися повільно. Сьогодні ми нікуди не поспішатимемо й отак зупинятимемося не раз. Зупинятимемося, бо осінь вряди–годи стукатиме нам у груди і торкатиме сердець холодним пальцем. Ми пішли Пушкінською, і батько розповів мені про якогось великого начальника, котрий колись жив на цій вулиці. Він, батько мій, був іще хлопчаком і йшов на роботу, а тоді він працював у друкарні. І от щоранку підкрадався до начальницьких дверей і смикав за ручку дзвінка. Тоді тікав, скільки сили, і так повторювалося не раз…
На вустах у батька під час розповіді стояла смутна усмішка, розповідав неквапом, трохи тягнучи слова, – ніби переживав ту маленьку подію заново. Я цю історію також знав, але усі сімейні перекази, як правило, оповідаються не раз, саме тому вони так вкорінюються в нашу пам’ять.
Закінчення тієї історійки було звичайне. Начальник поскаржився в міліцію, і мого батька за недозволеним заняттям хапонули. Його повели до дільниці (осьде вона була, показав він на двоповерховий будинок, убудований у виріз гори, я його називав, як і всі хлопці нашої вулиці, Смердючим двором), і тут начальник міліцейський заявив хлопцеві, що його відішлють за такі штучки в колонію.
– У колонію мене не вислали, – сказав, тонко всміхаючись, тато, – але викликали батька, і той мені так урізав, що рука моя до того дзвоника вже не підіймалася.
Я зирнув на нього: ішов самозаглиблений, смутний – ніби навмисне викликав для себе тіні забутих предків. І я раптом збагнув, що для того й вигадав він оцю мандрівку, для того і взяв мене: тіні забутих предків почали його незвідь–чому хвилювати. Отож ми зупинилися перед будинком, де була колись міліцейська дільниця, і дивилися на його жовті, цегляні, поколупані стіни. І в моїй уяві ожив міліцейський начальник, з поголеною головою і грудкою вусів під носом, який лякав перестрашеного хлопця колонією: на ньому був новий мундир, і портупеї при кожному русі порипували, а ще в моїй уяві ожив батько мого батька, коли він ішов по цій‑таки вулиці забирати з міліції сина. Але уявити мені власного діда було важче, аніж міліцейського начальника – в нас не залишилося жодної його фотокартки. В родині нашій мовилося, що батько мій був схожий на батька свого; отож я й уявив високого й худого чоловіка з кучерявим розтріпаним чубом, з довгим прямим носом і з сивими вогниками в очах.
Тато різко повернувся в бік Пушкінської; здається, він побачив діда також. Побачив такого, якого знав, і, може, пошкодував, що від того й фотокартки не залишилося, що пам'ять наша така плитка й неповна, що ми часом легко губимо в мороці днів навіть найдорожчі обличчя. Я, здається, й справді вгадав батькові думки, він раптом поклав мені на плече руку.
– Слухай, є ідея. А що, коли ми з тобою сфотографуємося?
У нас була тільки одна сімейна фотокартка, її зроблено було у травні 1945 року, коли батько повернувся після мобілізації. Був там молодий і гарний, мати також була молода, а на обличчі – радість; я став у їхніх ногах, маленька почварка в білих полотняних штанах на шлейці і з незастебнутнм гудзиком на ширінці. В білій сорочечці, із вив'язаним на шиї бантом – як я тоді ненавидів той бант і як опирався, щоб його мені зав'язували!
Я кивнув, ідея була непогана – тільки зупинені миті тривко лишаються в нашій пам’яті.
Але перш, ніж зайти до фотографії, ми зупинилися ще двічі. Перша зупинка була біля лазні на тій‑таки Пушкінській – батько тут завжди підстригався. Його зачіска, як я вже звіщав, була особлива: розшарпана кучерява шевелюра, але вряди–годи він ту шевелюру, як сам визначав, "пригноблював". Тоді й заходив у двір лазні, що на Пушкінській, спускавсь у підвальчик, де працював горбатий Льоня Гольдфарб і дві дивовижно схожі поміж себе, очевидно, сестри, перукарки. Батька стриг тільки Льоня; часом ми поєднували цей урочистий акт з миттям у лазні, через що Льоня Гольдфарб неодмінно запитував, чи підемо митися? Коли ж ми йшли митися, то заходили в перукарню після лазні, і Льоня без черги обфуркував нас потрійним одеколоном – ми поверталися додому чисті, як каченята, й надухані, що незмінно наповнювало нас урочистим святковим настроєм. Але сьогодні батько в лазню не йшов, надто в нас була, як він сказав, велика програма – після лазні ж годилося повернутися додому; ми ж свій шлях тільки починали. Тож батько завернув до лазні тільки заради перукарні; ми спустились у підвальчик і побачили поважне, навіть самовпевнене обличчя перукаря: відвідувачів сьогодні не було. Льоня відразу ж усадив батька в крісло, погукав Соню, і вона посадила в крісло мене; тоді й почалася балачка: Соня почала тоненько розповідати про якийсь нещасний випадок, Льоня перебивав ту розповідь запитаннями, а Соня докладно на ті питання відповідала. Вона оповідала про те, як з нашого мосту впала машина, а Льоня батька запитав, чи справді було так? Батько підтвердив, але це сталося минулого місяця, машина була легкова, і там їхав якийсь начальник із полюбовницею. І от що цікаво, сказав Льоня, полюбовниця залишилася жива, а начальник і шофер повбивалися. Не зовсім повбивалися, підхопила Соня, клацаючи над моєю головою ножицями; начальник убився, а шофер помер у лікарні. їх завезли живих обох до лікарні, уточнив батько, а Соня вражено клацнула ножицями в мене біля вуха. "Не може того бути!" – вигукнула вона, а Льоня поважно зауважив, що коли так каже Вадим, який там близько живе, то він напевне ліпше знає. "Ваш син, – без будь–якого зв'язку з вищеоповідженою історією озвалася Соня, – так виріс і таке в нього густе, добре й гарне волосся!" Я за шарівся під тим волоссям, бо тільки Соня могла мене похвалити – вона незмінно хвалила волосся своїх клієнтів, навіть коли того волосся залишилося на загривку жменя. "Ах, яке у вас було в молодості гарне волосся!" – казала вона, а Льоня починав статечно мудрувати про причини, чому в одних волосся вилазить, а в інших ні. В самого Льоні кучугура була руда, а волосини – ніби скручений мідний дріт; він твердо був переконаний, що міцність волосся залежить від їжі, яку ми вживаємо, і що вченим варто було б розробити особливий раціон – таке собі, сказав Льоня поважно, вітамінне збагачення.