Вітер реготав, знущався, намагався звалити з ніг, проте Клаус міцно тримався землі. Сніжинки заліплювали очі, та він стирав їх і вдивлявся у пітьму. Усе було вкрите снігом, чистим, сліпучим. Він лежав на землі і літав у повітрі. Плачу більше не було чути.
Клаус розвернувся і вже хотів повернутися в дім, аж тут зненацька несамовитий подув вітру штовхнув його у спину, і він, перечепившись, упав у сніговий замет. Руки провалилися у сніг і натрапили на щось таке, що снігом аж ніяк не могло бути. Клаус схопився за це щось, легенько потягнув на себе і витягнув з-під снігу... дитину. Він швиденько схопив її і прожогом метнувся у дім.
Вітер теж хотів увірватися до хати, проте Клаус спритно зачинив двері, залишивши вітер надворі. Клаус поставив дитину біля каміна і обтрусив з неї сніг. Через якийсь час з'ясувалося, що знайденого малого хлопчиська звати Вікумом, а мешкає він на рівнині за Веселою Долиною.
Клаус вгорнув малого у грубу ковдру і почав розтирати йому замерзлі руки та ноги. Невдовзі хлопчик розплющив очі, побачив, куди він потрапив, і щасливо усміхнувся. Привівши малого до тями, Клаус нагрів молока, і Вікум випив його дрібненькими ковточками. Весь цей час Моргунчик не зводив з них цікавих котячих очей. Напившись молока, хлопчик зручно вмостився на руках у свого друга, зітхнув полегшено і забувся міцним сном. Клаус ніжно тримав сплячого Вікума і був на сьомому небі від щастя, що вдалося врятувати малого заблуду.
Тимчасом напустувавшись досхочу біля хатини Клауса, вітер повіявся на пагорб, та й полетів собі кудись ще далі, на північ. Замучені сніжинки, яким нарешті дали спокій, повільно опустилися на землю, і у Веселій Долині знову запала зимова тиша.
Нарешті хлопчик виспався. Розплющивши очі, Вікум сів на руках і, як усі діти, почав роздивлятися кімнату, у якій знаходився.
— Клаусе, який у тебе гарний кіт, — промовив він. — А можна, я його потримаю? Проте Моргунчик, мабуть, був не в захваті від його намірів і дременув подалі від
малого.
— Зате другий кіт нікуди не втече, правда, Клаусе? — не вгавав хлопчик. — Можна його взяти?
Клаус дав малому іграшкового кота. Той узяв його, затамувавши подих, і поцілував у дерев'яне вухо.
— Вікуме, як ти опинився тут, та ще й у таку завірюху? — запитав Клаус.
— Я пішов до тітки в гості — і заблукав, відповів хлопчина.
— Страшно було?
— Ні, холодно, — сказав Вікум, — і сніг заліплював очі так, що нічого не було видно. Я йшов і йшов, і вже не знав, де я, а потім впав у сніг, а вітер весь час дув і дув, поки не задув мене геть усього.
Клаус легенько погладив малого по голові, той довірливо поглянув йому в очі й усміхнувся.
— Тепер мені нема чого боятися, — озвався Вікум.
— Нема, — погодився щасливий Клаус. — А тепер лягай у моє ліжко, там тепло і затишно, і спи аж до ранку. А завтра я віднесу тебе до матері.
— А можна, щоби кіт спав зі мною? — запитав хлопчик.
— Будь ласка, якщо ти так хочеш, — відказав Клаус.
— Який гарний кіт! — промовив з усмішкою Вікум, поки Клаус замотував його у ковдру. Невдовзі він уже спав, міцно тримаючи в руках дерев'яну іграшку.
Під ранок розпогодилося, і коли зійшло сонце, всю Веселу Долину залило сліпуче сяйво. Клаус почав лаштуватися в дорогу, бо треба було повернути хлопчика матері.
— Клаусе, а можна, я візьму кота з собою? — запитав Вікум. — Він кращий від живих котів. Нікуди не втікає, не дряпається, не кусається. Можна, я візьму його собі?
— Авжеж, бери, — охоче погодився Клаус. Йому було надзвичайно приємно, що зроблена ним іграшка припала хлопчику до серця. Він загорнув малого з дерев'яним котом у теплий плащ, посадовив цей клунок собі на широкі плечі та й подався через снігові кучугури, спочатку Веселою Долиною, а потім рівниною, допоки не набрів на бідну халупку, в якій жила Вікумова мама.
— Мамо, поглянь! — закричав хлопчик, коли вони зайшли у дім. — У мене є кіт! Добросерда жінка, побачивши врятованого синочка, не могла стримати радісних
сліз. Вона безперестанку дякувала Клаусові за його доброту, і коли він повертався додому, на серці в нього було весело і радісно.
Того вечора він сказав Моргунчикові:
— Здається, дітям дерев'яні коти подобаються не менше за справжніх, а може, навіть і більше, дарма що їх не посмикаєш за хвіст чи за вуха. А чом би не змайструвати мені ще одного кота.
Таким був початок великої справи.
Другий кіт вдався ще кращим від першого. Поки Клаус вирізував котячу фігурку, до нього в гості завітав Жовтий Рілс. Гостеві настільки сподобався Клаусів витвір, що він відразу кудись помчав, а повернувся назад, ведучи із собою кількох приятелів-рілсів.
Рілей повсідалися колом на долівку — Жовтий, Червоний, Чорний, Зелений та Блакитний — і лише спостерігали за Клаусом, а той, забувши про все на світі, вистругував із цурки дерев'яного кота.
— От якби його ще можна було пофарбувати, щоби він був наче справжній, — замислено промовив Жовтий Рілс. — Тоді ніхто б і не подумав, що це іграшка.
— Діти, може, і не подумали б, — озвався Клаус. Йому сподобалася рілсова пропозиція.
— Я принесу трохи червоної фарби, яку тримаю для тюльпанів і троянд, — весело гукнув Червоний Рілс, — пофарбуєш котячі губи та язик.
— А я принесу зеленої, якою фарбую траву і листя, — сказав Зелений Рілс, — щоби ти пофарбував котячі очі.
— Жовтий колір очам теж не завадить, — докинув Жовтий Рілс. — Я сходжу за фарбою, якою розмальовую жовтець і золотарник.
— Справжній кіт повинен бути чорний, — втрутився у розмову Чорний Рілс. — Принесу-но я чорної фарби, якою розфарбовую вічка братків, і буде твій кіт як живий.
— Я бачу, твій Моргунчик має блакитну стрічку, — додав Блакитний Рілс. — Збігаю я по фарбу, якою розмальовують проліски і незабудки. Виріжеш дерев'яному котові дерев'яну стрічку та пофарбуєш у блакитний колір.
Сказавши це, рілей зникли, і не встиг ще Клаус закінчити роботу, а вони вже повернулися назад із фарбами та пензлями.
Моргунчик був посаджений на стіл, щоби Клаус бачив, як фарбувати іграшкового кота. Коли справу було зроблено, рілей в один голос заявили, що дерев'яний кіт виглядає нічим не гірше за живого.
— Саме так, і не інакше, — підсумував Червоний Рілс.