Клаус вдячно поглянув на Ака.
— Це захистить мене від людських злигоднів, — сказав він. — Заручившись підтримкою добрих друзів, я зможу дарувати радість тисячам дітей. Я робитиму все для цього і знаю, що ви, лісові мешканці, допомагатимете мені.
— Ми допомагатимемо тобі в усьому! — урочисто пообіцяла Королева Журлайна.
— І ми! — весело прокричали безжурні рілей.
— І ми! — гукнули нахмурені, згорблені нуки.
— І ми! — гордо пітвердили красуні-німфи.
І тільки Нецилія не зронила жодного слова. Вона мовчки обійняла Клауса і ніжно-ніжно його поцілувала.
— Світ великий, — провадив хлопець, обертаючись до вірних друзів, — і всюди в ньому живуть люди. Тая займатимусь своїми справами неподалік, щоби при потребі завжди міг прийти у Дику Пущу за порадою чи поміччю.
Сказавши це, він обвів усіх присутніх теплим поглядом і розвернувся, наміряючись іти. Ніхто не бажав йому удачі — навіщо, коли безклопітне життя в незайманій Пущі для нього закінчилося назавжди.
Клаус відважно пішов назустріч своїй долі — долі простого смертного, якому на роду написано жити у праці та клопотах.
Але великий Ак, який чудово знав хлопцеве серце, милосердно скеровував кожен його крок. Через те зовсім невипадково Клаус дійшов до кінця Дикої Пущі й опинився на східному узліссі, за яким починалася Весела Долина Хо-ха-хо. Ліворуч і праворуч розкинулися зелені пагорби, а між пагорбами звивався струмок, що протікав через усю долину і губився десь за її межами. Безмовний праліс залишився позаду, а там, де закінчувалася Хо-ха-хо, починалася широка рівнина.
Юнак стояв, озираючи Веселу Долину, і його очі, у яких проглядалися серйозні розмисли, поволі яснішали. Потім вони несподівано зблиснули, наче зірка в тиху ніч, широко розплющилися і враз повеселіли.
З-під ніг до нього приязно усміхалися первоцвіт і маргаритки, а вітер, насвистуючи щось веселе, куйовдив хлопцеві кучері, що спадали на чоло. Коли ж Клаус, стрибаючи по камінні, переходив струмок, що стрімко нісся між зелених берегів, той радісно сміявся йому вслід. Над кульбабами та нарцисами гули щасливі бджоли, у високій траві зумкотіла комашня, а в небі весело світило сонце.
— Тут буде мій дім! — прокричав Клаус і розправив руки, немовби хотів обійняти всю долину.
Ось так Весела Долина стала Клаусові за домівку. Починаючи з тих незапам'ятних часів і дотепер він у ній живе.
ЧАСТИНА ДРУГА. ЗРІЛІ ЛІТА
Розділ перший
ВЕСЕЛА ДОЛИНА
Трава, струмок, польові квіти, бджоли з метеликами — оце й усе, що побачив Клаус, прийшовши до Веселої Долини. Якщо він хоче тут осісти і зажити так, як живуть усі люди, то, мабуть, доведеться обзавестися будинком. Спочатку ця думка його дещо спантеличила,
та поки він весело усміхався, стоячи під сонцем, невідь-звідки взявся Нелько — старий помічник Лісового Господаря. Нелько приніс сокиру — з міцним руків'ям та блискучим лезом, яке яскраво сяяло на сонці. Не кажучи ні слова, він уклав сокиру юнакові в руки і розчинився у повітрі.
Та Клаус розумів його й без слів. Він повернувся на узлісся, вибрав кілька повалених дерев і взявся обрубувати мертве гілля. На живе дерево у нього не піднялася би рука. Живучи серед німф, які охороняли праліс, він засвоїв, що нищити дерева — це блюзнірство, бо дерево живе і відчуває так само, як і ми з вами. Інша річ мертві та повалені дерева. Вони вже віджили своє, і те, що залишається від них після смерті, може служити потребам людей.
З кожним помахом руки лезо сокири все глибше впиналося в деревину. З боку здавалося, що сокира працює самостійно, а Клаус просто тримає її та вказує, де саме треба рубати дерево.
Коли на зелені пагорби поповзли чорні тіні, примощуючись у Долині на ніч, Клаус нарубав уже чимало колод потрібної довжини і форми. За його підрахунками, їх мало би вистачити на невеличку хатину, в яких мешкають небагаті люди. Вирішивши, що позносити колоди докупи можна завтра, Клаус повечеряв солодкими коренями, які знайшов у землі, досхочу напився з веселого струмка і обережно, щоби не пошкодити власною вагою жодної квітки, розтягнувся на траві.
Поки Клаус спав, напоєний пахощами чудесної Долини, до його серця просочився Дух Щастя, витіснивши геть страхи, тривоги та погані передчуття. Хлопцеве обличчя вже не потьмарювали негаразди, а важкі думи розвіялися, наче туман. Весела Долина була рада прийняти юнака!
От якби всі люди могли жити у Веселій Долині! Та, мабуть, тоді в ній яблуку ніде було б упасти. Не рік і не два чекала вона на свого мешканця. Чи випадково опинився Клаус у цій безтурботній місцині? А може, правильніше було би вважати, що це вірні друзі-безсмертні скерували його сюди саме тоді, коли він покинув Дику Пущу і подався шукати власну долю?
Єдине, що можна сказати напевне, — це коли над верхівками пагорбів зійшов місяць, посрібливши своїм світлом сплячого прибульця, Веселу Долину заполонили чудернацькі зсутулені постаті нуків. Не кажучи ні слова, вони швиденько і вправно робили свою справу. Нуки брали колоди, які Клаус удень обчистив від гілля, носили їх до струмка, вкладаючи одну на одну. Таким чином під ранок вони змайстрували міцну та простору хатину.
На світанку до Веселої Долини налетіло гамірне птаство. Пташині співи, яких ви майже ніколи не почуєте у Дикій Пущі, розбудили Клауса. Він прокинувся, струсив із себе рештки сну, роззирнувся і побачив... добротну хатину.
— Оце так нуки, оце так молодці! — вигукнув Клаус, вражений побаченим. Переступивши поріг свого дому, він опинився у просторій кімнаті. В одному кутку кімнати був камін, а посередині стояли стіл і лавка. Біля каміна знаходилася кухонна шафа, а за нею — ще одні двері, що вели до спальні. Зайшовши туди, Клаус побачив під стіною ліжко, біля ліжка стояв ослін і невеличка етажерка. Ліжко було вистелене кількома шарами сухого моху, принесеного аж із Дикої Пущі.
— Та це не хата, а якісь палаци! — весело вигукнув Клаус. — Ні, я таки маю віддячити добрим нукам, вони добряче постаралися, вгадали всі мої бажання.
З дому хлопець виходив із приємним відчуттям, що він не один у цьому світі. І не біда, що не живе у Дикій Пущі. Відстань — ніщо для справжньої дружби, а безсмертні живуть не тільки в чарівному лісі.