— Дитя моє, не край свого серця, наш друг іще не вмер. Збігай-но до своєї Королеви та перекажи їй, що я збираю в Дикій Пущі безсмертних з усього світу. Стрічаймося сьогодні вночі. Якщо вони прислухаються до моїх слів, то Клаус ще довго роз'їжджатиме світом на своїх оленях.
А рівно опівночі в давній Дикій Пущі можна було побачити вражаючу картину: на лісовій галявині, уперше через багато-багато років, зібралися правителі безсмертних, що мешкають у підземних глибинах.
Булатам Королева Водяних Ельфів; її прекрасне тіло просвічувалося, ніби кришталь, і весь час струменіло на мох, що правив їй за сидіння. Біля неї сидів Повелитель Сонних Ельфів із жезлом у руці. Із кінчика цього жезла сіявся дрібненький порошок, і варто йому було потрапити у людське око, як людину долала дрімота. Біля Повелителя Сонних Ельфів сидів Володар Гномів, чиї піддані населяють усі околишні підземелля, адже це гноми стережуть дорогоцінні метали та коштовне каміння, що залягають у земних товщах. Далі, праворуч, був Король Відлунних Духів, із крилами на ногах. Відлунні духи розносять білим світом відголоски звуків і, зазвичай, не літають далеко, бо звуків на світі — тьма-теменна!.. Але буває й так, що летять вони за тридев'ять земель від того місця, де народився звук. Сумний був Король Відлунних Духів, змарнілий, бо рідко хто з людей жаліє його духів, а надто — хлопці з дівчатами: дітей хлібом не годуй — дай покричати, а духи, замість робити щось корисне, мусять розносити відлуння їхніх голосів.
Наступним у колі безсмертних сидів Повелитель Вітряних Духів — худорлявий і страх який вертлявий: він страшенно нудився, коли йому доводилося затриматися на одному місці бодай на годину. Він раз по раз зривався з місця і починав кружляти по галявині, й щоразу, як він пускався в цей танець, Феї-Королеві доводилося пригладжувати волосся, що розліталося золотистими пасмами, та заправляти за рожеві вушка. Та вона мовчки терпіла його витівки, бо Повелитель Вітряних Духів був рідкісним гостем у нетрях Пущі. За Феєю-Королевою, що мешкала, як ми всі знаємо, у Дикій Пущі, возсідав Володар Ельфів-Світляків, а далі за ним — його сини Спалах та Присмерк. Він усюди ходив з ними, бо такі вже вродилися капосні, що самих ні на хвилину ніде не залишиш. Спалах тримав у правій руці блискавицю, у лівій — ріжок з порохом, а його яскраві очі так і блукали навколо, шукаючи, куди послати сліпучий спалах. Присмерк у одній руці тримав велику поволоку, а у другій — широкий чорний плащ. Усі добре знали, що якщо не пильнувати Присмерка, він неодмінно вкриє землю
поволокою або плащем, і вся земля порине у пітьму, а Пітьма — то найзліший ворог Короля Світляків.
Окрім безсмертних, про яких я вже казав, сиділи тут Найвищий Нук, що мешкав у індійських джунглях, Найстарший Рілс, що жив серед веселих квітів та духмяних фруктів Валенсії, ну й звісно ж, Королева лісових Німф — красуня Журлайна.
Безсмертні сиділи колом, а всередині того кола було ще троє безсмертних —таких могутніх та всевладних, що всі старшини, повелителі та королеви покірливо схиляли перед ними свої голови.
То були: Великий Ак, Господар Усіх Лісів, що владарює над лісами, гаями і садами всього світу; Керн, Ратай над Всіма Ратаями, якому корилися хлібні ниви, луки та городи; і Бо, Хранитель Усіх Морів, котрий панує над морями та океанами, а також кораблями, що плавають по них. Кожен безсмертний так чи інакше був підвладний одному з цих трьох володарів.
Коли всі зібралися, Господар Усіх Лісів, з чиєї волі це діялося, підвівся і звернувся до інших бзсмертних.
Слово за словом, нічого не пропускаючи, він розповів про Клауса, почавши з тих часів, коли знайдене на узліссі немовля стало сином Дикої Пущі. Не забув він ані про його шляхетну, щиру вдачу, ані про ту справу, якій Санта-Клаус присвятив усе своє життя, даруючи дітям радість.
— А тепер, — казав Ак, — коли він став обранцем усього світу, над ним витає Смертний Дух. З усіх людей, що живуть на землі, ніхто не заслуговує на вічне життя більше, ніж Санта-Клаус, і ми повинні чимскоріш повернути його до життя, бо людські діти гірко тужитимуть за своїм другом. Наше призначення на землі — служити їй, для цього ми з'явилися на світ ще на Початку Часів. І чи вартий більше хтось із нас, безсмертних, вічного життя, ніж Клаус, який так любить дітей?
Сказавши це, він замовк і обвів поглядом усіх присутніх. Безсмертні уважно слухали великого Ака і тепер згідно хитали головами. Аж ось Повелитель Вітряних Духів, який досі тихенько щось насвистував собі під ніс, гукнув:
— О великий Аку, то чого ти хочеш?
— Я хочу, щоби Клауса одягли у Життєдайну Мантію! — промовив Ак, не вагаючись ані миті.
Чого завгодно чекали безсмертні, але не такого! Вони посхоплювалися зі своїх місць, розгублено перезираючись поміж собою і запитально дивлячись на Ака!.. Подарувати смертному Життєдайну Мантію — то вам не жарти.
Першою заговорила Королева Водяних Ельфів — неголосно, але дзвінко, і слова її лунали, як стукіт дощових краплинок у вікно.
— Ця мантія — одна на цілий світ, — казала Королева. А Король Відлунних Духів додав:
— Ця мантія стара, як сам світ, проте жоден смертний ще не дослужився до неї.
За ним підвівся Повелитель Усіх Морів, розпростер
— Чи мені цього не знати, — спокійно мовив Ак. — Але ця Мантія існує. Вона, як ви кажете, стара як світ, і якщо Всевишній Володар створював її, то він напевне знав, що рано чи пізно вона нам знадобиться. Так, досі жоден смертний не дослужився до цієї мантії, та хто з вас насмілиться сказати, що добрий Клаус не заслужив її? Хто не хоче, щоб ми одягли його у Життєдайну Мантію?
Всі мовчали і тільки питально перезиралися між собою.
— Яка користь із Життєдайної Мантії, якщо її ніхто не носитиме? — не вмовкав Ак. — Чи виграє хтось із нас від того, що вона довіку пролежить у своїй крипті?..
— Годі! — різко обірвав його Володар Гномів. — Давайте зробимо ось що: нехай кожен скаже своє "так" або "ні". Я особисто кажу: "Так!".
— Я теж! — відразу ж підхопила Фея-Королева, і Ак не міг стримати вдоволеної усмішки.
— Мої піддані в Пущі казали, що полюбили Клауса, тому я теж за те, щоб одягти його у Життєдайну Мантію, — промовив Повелитель Рілсів.