Вже починало світати, коли олені спинилися перед самотнім чумом зі шкур, у якому спали бідні діти. Клаус ввіткнув соснову верхівку у піщаний рунт, а її гілки щедро прикрасив свічками. Вийшло гарненьке деревце. Він повішав на нього кілька найкращих іграшок і пакетиків з цукерками. Швидко впоравшись із цим завданням (а Санта-Клаус усе робить швидко), він запалив свічки, знайшов вхідний отвір у чумі, засунув голову і прокричав:
— Малята, вітаю з Різдвом!
Поки діти протирали сонні очі, поки вони виходили надвір поглянути, хто ж це кричав, за Санта-Клаусом вже й слід прохолов.
Уявіть, як дивувалися діти (котрі досі не знали, що таке радість), побачивши на тлі сірого світанкового неба осяяну вогнями ялинку! Як вони раділи іграшкам на ній! Цієї радості їм вистачило на багато-багато років. Дітвора взялася за руки та й пішла у танець навколо ялинки. Вони сміялись та галасували аж до хрипоти. Батьки, вийшовши з чуму, зачудовано озирали ялинку, і слід сказати, що після відвідин Санта-Клауса вони значно подобрішали.
Вигадка з сосновою верхівкою сподобалася Санта-Клаусу, тому через рік його сани вже були навантажені не тільки іграшками, а й ялинками. Він дарував їх небагатим сім'ям, де люди ще не звикли до прикрас, а ялинкове гілля прикрашав свічками та іграшками. Звичайно, за одну поїздку Клаус не міг привезти різдвяні ялинки всім, хто хотів би їх мати, і люди поступово стали діставати їх самі та ставити у домі перед приїздом Санта-Клауса. І добряк Клаус завжди старався прикрасити ялинку так, щоби сподобалося всім, вішав на них іграшки та свічки, щоб діти могли побачити різдвяне деревце в усій його красі.
Нові задуми та непідробна щирість Санта-Клауса робили свою справу: тепер діти не могли дочекатися тієї єдиної ночі на рік, коли мав завітати їхній друг. Очікування свята таке ж приємне, як і саме свято, і вони пережили не одну щасливу хвилину, гадаючи, з чим завітає Санта-Клаус наступного разу.
Ви ще не забули свавільного барона Брауна, того самого, що прогнав колись Клауса від свого замку і заказав йому дорогу до своїх дітей? Так от, коли через багато років після смерті старого барона замком почав правити його син, якось Браун-молодший у супроводі рицарів та зброєносців завітав до Клауса. Спішившись, він зняв шолом і покірливо схилив голову перед найкращим другом усіх дітей.
— Мій батько не знав, який ви добрий і гарний чоловік, — промовив барон. — Ось чому він погрожував повісити вас на замковій стіні. Але я маю дітей, які дуже хочуть зустрітися з Санта-Клаусом, і прийшов просити вас, щоби ви не обминали їх своєю ласкою.
Клаус не без задоволення вислухав барона. Замок був єдиним місцем на землі, де він ще не був, і Санта-Клаус пообіцяв, що на Святвечір неодмінно подарує щось бароновим дітям. Барон пішов додому задоволений, а коли прийшла пора, Санта-Клаус дотримав свого слова.
Ось так наш добряк добрими справами завоював людські серця. І чи варто дивуватися, що він завжди був у гарному гуморі? Адже на світі не було жодної оселі, де б його не приймали зі справді королівськими почестями.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. СТАРІСТЬ
Розділ перший
ЖИТТЄДАЙНА МАНТІЯ
Тепер, коли наближається доленосна мить у житті Санта-Клауса, чиє ім'я славиться по цілому світі, я зобов'язаний ще раз згадати найзнаменніші події, що сталися в житті цього славетного чоловіка.
Отже, вперше ми зустрілися із Клаусом тоді, коли німфа дерев Нецилія знайшла його, ще безпорадне немовля, на узліссі Дикої Пущі, всиновила і виховала. Ми бачили, як Клаус почав майструвати іграшки для дітей і як він, при сприянні безсмертних, дарував їх усій дітворі.
Багато років Санта-Клаус ніс радість у людські оселі. Жив він просто, багато працював і тому був дужий та не знав недуг. А що за домівку йому була прекрасна Весела Долина, де не було ні смутку, ні турбот, то Клаусові просто на роду було написано жити довго та щасливо.
Минуло чимало літ. Санта-Клаус зістарився, довга русо-золотиста борода, що вкривала щоки й бороду, помалу сивіла, аж поки врешті не забіліла, наче сніг. Його волосся також побіліло, від кутиків очей пролягли глибокі зморшки, особливо помітні, коли він сміявся. Зросту він був невисокого, а зараз розповнів і ходив перевальцем. Так, зовнішність Клауса змінилася, але не його вдача! Яким він був замолоду — моторним, радісним, безжурним, таким залишався і зараз, а його веселі очі блищали так само яскраво, як і в перші дні життя у Веселій Долині.
Рано чи пізно кожен смертний вступає в ту пору, коли він старіє; життя його добігає кінця, і він, покидаючи цей світ, переселяється у потойбіччя. Тому нема нічого дивного у тому, що олені, не знати вже вкотре вирушаючи із Санта-Клаусом у звичну подорож, тривожно перешіптувалися: а що, коли ця поїздка виявиться останньою?
А потім уся Дика Пуща поринула в жалобу, оніміла Весела Долина, замовкло все живе, що знало Клауса, встигло його полюбити і веселішало від звуку його кроків та веселого посвисту.
Всі розуміли: старого Клауса покинули останні сили, бо він уже не майстрував іграшок, а лежав на ліжку і, здавалося, спав.
Німфа Нецилія, котра виховала Клауса, і досі залишалася юною, вродливою і сповненою сил. їй здавалося, ніби ще тільки вчора вона тримала на руках оцього сивого бороданя, а він невинно, по-дитячому їй усміхався.
Вона була безсмертною, він — смертним, і між ними пролягала нездоланна прірва.
На щастя, в цій порі у Дику Пущу завітав Господар Усіх Лісів. Сумно дивлячись йому у вічі, Нецилія повідала Аку, яка доля спіткала їхнього друга Клауса.
Лісовий Господар відразу почорнів, наче хмара, сперся на свою сокиру і впав у задуму, раз по раз погладжуючи сиву бороду. Аж ось він різко випростався, рішуче труснув головою і розпростав правицю, немов збирався сотворити диво. В Аковій голові народився грандіозний задум, настільки грандіозний, що тепер весь світ мав кланятися йому в ноги та на віки вічні славити Господаря Всіх Лісів!
Усім відомо, що коли великий Ак за щось береться, він діє чітко, без зволікань. Мить — і він прикликав до себе найшвидших посланців, ще мить — і вони розбіглися по світу. Коли зникли останні посланці, він спробувати заспокоїти невтішну Нецилію.