Ті слова ніколи більше не Докидали її — ті слова, той меч. Він увійшов у неї в ту хвилину і залишається в серці. Бо вона добре знає, що поранити ї| можна лише в синові, що будь-яке страждання, як і радість, йдуть лише від нього самого. Ось чому все те, що булЬ в Марії людське і слабе, раділо. Можливо, від того, що роки минають, а їхня скромна господа і їхнє бідне життя залишаються у таємничій безвісті. Можливо, думала вона, що для порятунку світу вистачає цієї присутності, невідомої світові, таємного втілення Бога, і їй треба боятися одного меча — страждання від того, що вона єдиний серед людей свідок цієї великої любові.
• Розділ II
• Розділ III
• Розділ IV
• Розділ V
• Розділ VI
• Розділ VII
• Розділ VIII
• Розділ IX
• Розділ X
• Розділ XI
• Розділ XII
• Розділ XIII
• Розділ XIV
• Розділ XV
• Розділ XVI
• Розділ XVII
• Розділ XVIII
• Розділ XIX
• Розділ XX
• Розділ XXI
• Розділ XXII
• Розділ XXIII
• Розділ XXIV
• Розділ XXV
• Розділ XXVI
• Розділ XXVII
Розділ II
ЮНАК СЕРЕД ЗАКОНОВЧИТЕЛІВ
їхнє життя було таким звичайним, таким подібним на інші життя, що євангеліст Лука, похвалившись на початку свого Євангелія, що описуватиме "все, від першої хвилі докладно розвідавши", не знаходить нічого іншого про юнацькі роки Христа, як епізод, що стався під час прощі до Єрусалима на свято Пасхи, яку Ісус здійснив у дванадцятирічному віці разом з батьками. Коли Марія з Иосифом поверталися до Назарета, Ісуса з ними не було. Спочатку подумали, що він лишився з сусідами і приятелями, тому пройшли цілий день без нього. Далі занепокоїлися. Даремно шукаючи його поміж різними групами паломників, стривожені вернулися в Єрусалим. Три дні ходили вони по Єрусалиму, гадали вже, що втратили його.
Знайшовши врешті Ісуса у храмі серед законовчителів, які чудувалися його словам, батьки й не думали поділяти їхнього захоплення; мати вперше, мабуть, звернулася до нього з докорами:
— Дитино моя, чому ти отак зробив нам? Ось батько твій і я, засмучені, шукали тебе...
І вперше Єшу відповів не так, як мала б відповісти будь-яка інша дитина, не відповів тоном послушного учня. Без зухвалості, але так, ніби мав не ті роки, ніби був поза всяким віком, у свою чергу запитав їх:
— Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця Мого?
Знали, але не зрозуміли... Свідоцтво Луки точне: батьки йе зрозуміли того, що він їм говорив. Марія була подібна на всіх інших матерів, змучених турботою і неспокоєм... Яка ж мати легко осягає таїну покликання своєї дитини? Яка мати у певну хвилину не бентежиться своїм вирослим дитям, яке вже знає, куди прямує? Але вибранка, яка знала шр таємницю з самого початку, збирала у своєму серці те, чого не розуміла бідна жінка. І все ж слова дитини могли видатися їй черствими. Чи говорив їй Єшу ніжні слова, крім тих останніх, вимовлених з висоти хреста?
Євангеліст Лука стверджує, що Ісус слухався батьків, хоч не уточнює, що він бував з ними ніжний. В кожному слов^Христа до матері, яке згадується в Євангелії (крім останнього), бачимо тверду незалежність щодо тієї жінки — так, ніби він послуговувався нею лише для свого втілення; він лише вийшов з цієї плоті, і справді нічого більше спільного між ними не було. Тим, хто якось повідомив йому: "Твоя мати й брати твої он стоять осторонь і хочуть побачити тебе", він відповів: "Хто мати моя І хто брати мої?" А потім обвів очима тих, що сиділи довкола нього, і сказав: "Ось моя мати і брати мої. Бо хто виконує волю Божу — той мій брат, і моя сестра, і моя мати..."
Одне принаймні певне: дванадцятирічний юнак промовляв уже до неї строго, так, ніби хотів установити дистанцію, і враз став для неї немовби чужим. Марія знає, що саме так має бути. А втім, матері вистачає лише потиску руки, одного погляду, щоб вона відчула себе улюбленою; вона щохвилини знаходила свого сина у собі самій: вона не могла його втратити, бо ніколи не розлучалася з ним у своєму серці. Перед Христом — вічність, щоб прославити свою матір у плоті. Тут, на землі, він, можливо, ставився до неї так, як ставився до своїх невіст-черниць, яких хотів освятити; тепер за гратами монастиря, у своїх келіях, чи в людському гаморі вони також знають усі вияви самотності і безпорадності, та все ж їх не покидає внутрішня впевненість у тому, що вони вибрані й улюблені.
Дванадцятирічний Ісус, який зростав у мудрості, літах і благодаті, про якого мати, вертаючись з Єрусалима, думала, що він лишився серед родини і сусідів, жив у гущі людей — ремісників, подібних на нього, хліборобів, виноградарів, рибалок з озера. Ці люди говорили про сівбу та овець, про сіті, човни і рибу; спостерігали за заходом сонця, щоб провістити вітер або дощ. Вже з того часу він знає, що буде зрозумілий простим людям, якщо говоритиме тими словами, котрі означають речі, якими вони щодня користуються, говоритиме про те, що вони збирають, сіють і жнуть у поті чола. І навіть те, що виходить за межі тих понять, зрозуміле простим людям лише через порівняння з тими речами або за аналогією з ними: вода з криниці, вино, гірчичне зерно, фігове дерево, вівця, трохи розчини, мірка муки — більшого не треба, аби найсмиренніші зрозуміли істину.
ІСУС-ЮНАК
Дванадцятирічний Іудей вважався уже дорослим. Той Ісус, який дивував законовчителів, у очах назарян виглядав, певно, дуже побожним хлопцем, освіченим у Торі. Але між випадком під час прощі до Єрусалима та його виходом на яскраво освітлену арену минуло вісімнадцять найбільш таємничих років. Дитинство таке чисте, що Ісуса-дитину легко уявити. Але Ісус-юнак? Ісус-мужчина?
Як збагнути цю невідомість? Він був сповна людиною й, окрім гріха, поклав на себе всі інші слабості — в тому числі й слабості нашої юності, але, звичайно, без її тривог, без порожнього завзяття і сердечних хвилювань. У тридцятирічному віці йому досить лише сказати: "Покинь усе і йди за мною", щоб людина встала і пішла за ним. Жінки відмовлятимуться ОД СВОЇХ ПрИСТраСНИХ ЗаХОПЛенЬ, ЩОб ПОКЛО: нятися йому. Вороги стануть ненавидіти в ньому людину, яка зачаровує і приваблює. Бо люди, яких не люблять, називають інших спокусниками. Можливо, ще не проявлялася влада над людськими серцями у того юнака, який стругав дошки й розмірковував над Торою серед невеликої громади ремісників, селян і рибалок... Та що нам відомо про це? Як би він не вкривав попелом той вогонь, який прийшов запалити на землі, хіба не жеврів він у його погляді, в його голосі? І, можливо, тоді він наказував якомусь юнакові: "Ні, не вставай! Не йди за мною..."