поквапився зачинити двері, і її портфель прищикнуло.
Я кинувся на виручку: загамселив кулаком по дверях. Водій знову відчинив двері, і портфель, гепнув на тротуар.
Я підхопив портфель, устрибнув у тролейбус і гукнув:
— Наташко, ти де?
— Я тут,— відповіла Наташка.
Водій зачинив двері, й тролейбус рушив.
— Усе через тебе! — погрозливо прошипів я й тицьнув їй портфель.
. Незабаром тролейбус зупинився, я зійшов, і вона теж зійшла.
— А ти чого? — здивувався я.
— Тут мій дім,— сказала вона.
— І ти пішки не можеш пройти одну зупинку?
— На тролейбусі цікавіше.
— "Цікавіше"! — передражнив я. Я страшенно розлютився.
Я заходився скидати наколінники, бо на мене всі оглядалися: вони були натягнуті поверх штанів.
— А твій дім де? — не вгамовувалася Наташка.
— Там...— Я невизначно махнув рукою і пішов.
— Можна, тепер я тебе проводжу? — Вона наздогнала мене.
— Не можна,— відповів я.— Я повертаюся на футбол.
Зрозуміло, коли я прибіг до школи, ніякого футболу не було і всі порозходилися. Я вже зібрався був іти, аж раптом бачу, до мене підбігає Наташка.
— Ти чого повернулася? — запитав я.
— Я хотіла дізнатися, чим закінчилася гра,— сказала вона.— Хто переміг?
— Теж мені болільниця! — обурився я.
— Борю, а тепер можна, я тебе проводжу?
— Проводжай, проводжай! — її не можна було спекатися.
Додому ми поверталися разом. Вона виявилася кумедною і симпатичною. З нею легко було розмовляти, її батько справді поїхав працювати в Африку. Він лікар. А матері в Наташки немає. Вона померла, коли Наташка була малою. І тепер вони живуть удвох з бабусею, пенсіонеркою.
Ну, тоді я, щоб підтримати розмову, сказав, що в мене теж є знайома пенсіонерка — тьотя Оля.
— Пенсіонерка! — повторила радісно Наташка і засміялася.
Чому їй було смішно, я не зрозумів. Адже не завжди так одразу зрозумієш оцих малих.
— Усі пенсіонерки смішні,— пояснила вона.— Того дня, коли їм розносять пенсію, вони не виходять на вулицю, бояться проґавити поштаря.
Справді вона весела. Вона мені так сподобалася, що я розміняв іще один карбованець з татової десятки й пригостив її морозивом. Вона його лизала повільно, щоб розтягнути насолоду.
— Борю,— запитала Наташка (вона весь час підтримувала розмову),— а твій батько куди поїхав у відрядження? — усміхнулась і додала: — Теж у Африку?
Жартівниця!
— Ні. У Сибір. Він живе серед тофаларів.
— А хто такі тофалари? — запитала Наташка.
— Це мала народність у Сибіру.
— То це люди,— здогадалася Наташка.— А я про них нічого не чула. А що він там робить?
— Шукає метеорит у тайзі.— Мені подобалася ця гра.
Наташка була невичерпна на запитання.
— А що таке метеорит? — запитала вона.
— Це небесне тіло. Може, уламок далекої зірки.
— Уламок зірки! — захоплено прошепотіла Наташка.
— Він летить до Землі з неймовірною швидкістю
й так нагрівається, що перетворюється на вогняну кулю.
— На вогняну кулю,— повторила вона. Я таки її приголомшив.
Наташка звела очі до неба, сподіваючись побачити в ньому вогняну кулю, але побачила тільки сонце. Примружилась, очі в неї перетворилися на щілинки, і вона запитала:
— Як сонце?
— Ні,— відповів я.— Вона маленька. Я бачу, вас треба вчити ще та й вчити.
— Атож,— погодилася Наташка.— Борю, а чи ти не знаєш, як сплять африканські жирафи?
Але ж і дівка, що вигадала! Я міг би набрехати їй або відбутися жартом, сказати: "Вони сплять, задерши догори копита", або: "Вони сплять на землі".
Але я чесно признався, що не знаю. І що найдивні-ше — мені самому сподобалося, що я сказав правду. Це було щось нове в мені й підозріле. Чи не захворів я? У цей час я помітив Сашка, який стояв біля нашого будинку. В руках у нього був м'яч, він недбало постукував ним об асфальт. Поряд, біля стіни, лежали наші портфелі.
Я зупинився й став перев'язувати шнурки на черевиках, а сам метикував, як спекатися Наташки. Не хотілося, щоб вони зустрічалися.
— Ходи,— просичав я,— тобі пора додому.
— Дарма,— заспокоїла мене Наташка,— я не поспішаю.
Тоді, усе ще зав'язуючи шнурки, я поволі повернувся до Сашка спиною, щоб піти геть.
Я навіть проповз кілька кроків на карачках, і так, мабуть, я повз би через увесь двір, але несподівано передо мною виросла стіна у вигляді Сашка.
— То що? — запитав я безтурботним тоном, удаючи, що Наташка начебто не зі мною.— Зайдімо до мене?
Власне, якби він відповів мені відразу, нічого й не сталося б, але він так довго обсмоктував свій льодяник, немовби це було найважливіше заняття у світі.
Він смоктав льодяник і зневажав мене. Щоки в нього були яскраво-малинові, і тому надто контрастно вирізнявся синець під оком, якого хтось йому поставив під час гри.
І отоді-то нетерпелива Наташка цілком дружньо ввірвалася в нашу розмову.
— Який у вас синець! — сказала вона й турботливо додала: — Вам треба до лікаря.
Сашко нічого їй не відповів і почав кричати, що вони продули гру через мене, бо я поставив у ворота мамулу, що я останнім часом геть сказився, що йому гидко зі мною розмовляти, що я зрадник.
— То ви програли,— розчаровано мовила Наташка.
Сашко мить помовчав і, не обертаючись до неї, не витягуючи з рота льодяник, ледве розтуляючи губи, процідив:
— Ану чеши звідси, шмокодявко!
Наташка поглянула на мене, чекала, мабуть, що я за неї заступлюся. А я сказав:
— Ходи, ходи! Тобі пора.
Вона повернулася і пішла, поволі так пішла,— може, думала, що я усе ж таки гукну її.
Безглуздо, звісно. І з боку може видатися смішним. Подумаєш, програли у футбол! Проте я знав, що цей програш для Сашка велика біда. І щоб якось його заспокоїти, кивнув у спину Наташки, яка вже пішла собі, і сказав: "Ото причепилася!" — але не розрахував і вимовив ці слова занадто голосно.
Наташка почула і, не вірячи власним вухам, озирнулася. Очі в неї знову з п'ятаків перетворилися на повітряні кулі. Дві голубі повітряні кулі.
Може, вона з таким зрадництвом ніколи не зустрічалася. Щойно були вірними друзями, розповідали одне одному біографії, їли морозиво, сміялися, і ось маєш!
І тої миті я побачив, що на Наташку суне якийсь величезний собака*. Не собака, а буйвол! Я наздогнав її і сказав:
— Спокійно. Я тут.
Вона радісно схопила мене за руку, притулилась і відповіла: